Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/77

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 72 —

шили мене цілісіньке літо, як гаёчки ще зеленіли і гріло я́сне сонечко!«

 Ка́жучи це, схили́ла вона голівку до пта́шки на груди. коли це, — як схо́питься з ля́ку!.. Учу́ла, що в гру́дях щось сту́ка, а стукало серце пташи́не: пта́шка була тільки неприто́мня й приме́рла, тепло́-ж оживило її за́раз.

 В осени́, ба́чите, усі ластівки́ зніма́ються у ви́рій, до те́плого краю, на́ зіму Як-же ча́сом яка запізниться і холод її засту́ка; то й пада мерщі на землю, як ме́ртва, а зве́рху ще сніг — так і вкри́є!

 Не стя́милась з жа́ху і тримтіла ще до́вго Цали́нка, та було й чого́! Бо проти не́ї, мане́сенької, ластівка здава́лася велитнем. Да́лі-таки схамену́лась вона й осмілилась тро́хи; обгорнула її во́вною щільніше, вернулась до до́му й принесла мерщі ли́стика з ру́ти — своє укрива́ло, — та й укрила ним голівку хво́рої пта́шки.

 Дру́гої ночі Цали́нка знов по́тай навідалась до своеї слабо́ї. Ластівці було краще; ожила вона зо́всім, тільки була ще тако́ю плохо́ю, що ле́две ски́нула оком на дівчину, що перед не́ю в руці,