Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/78

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 73 —

замість свічки, шмато́чок гнили́ці ясно́ї тримала.

 — «Спаси́бі тобі, середеня́тко!» промо́вила пташка неду́жа: — «ти нагріла мене, зрятува́ла. Ско́ро осте́рбну я, то й полечу на повітря, де промени́сте сонечко ся́є!»

 — «Ох!» зітхнула Цали́нка: — «не лети, пта́шко, бо на-дво́рі ще холодне́ча, — сніг і мороз. Зостанься кра́ще в ліжку, — я буду о тебе́ піклува́тися!»

 Да́лі, принесла вона пта́шці води́ці у квіто́вім листо́чку. Напилася пта́шка й росказала Цали́нці, як терно́вий кущ їй кри́льце порвав, як вона через те не змогла́ з подру́жками вкупі у ви́рій летіти, як ви́билась з сили і впала на землю. Що-ж було да́лі і як вона тут опини́лася — їй па́мороки забило.

 Оттак цілісіньку зіму піклува́лася й побива́лася коло слабо́ї Цали́нка, хоронячи́сь лихо́го крота і старо́ї мишки.

 Прийшла весна, ви́грало соненчко й огріло землю: зібралась і ластівка в дорогу. Цали́нка сама й одчинила їй двері, одіткнувши дірку, що кріт колись ви́бив. От, прощаючись з своєю добро́дійкою, і про́сить ла́стівка, щоб тая їй сіла на