Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/80

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 75 —


 От, мусила дівчина сісти за пря́дку; а мишка найняла ще до по́мочі їй чотирёх павуків, ко́трі без переста́нку й пряли. Захо́див до них що ве́чора кріт і росказував, як ёму обри́дло те літо, що роспекло́ землю незтірпно, як він триває зіми́, бо тобі-б-то й весілля буде.

 А Цали́нці зо́всім не того бажа́лося. Що ра́нку, як схо́дило сонце, й що ве́чера вихо́дила вона по́тай на gа́нок: дивується було ліпото́ю світа й любу́є тим небом високим, що часом крізь хви́лі пшениці синіло, та до своєї ла́стівки гадк ми літа́є. Але ластівка та була дале́ко, дале́ко й навря́д, щоб коли́ вернулася.

 От, прийшла осінь. У Цали́нки й прида́не готове.

 — «За чотирі ти́жні й весілля ваше!» промо́вила мишка.

 Якъ зачу́ла дівонька теє, так і вда́рилась в слёзи, бо не хотіла вийти за нудно́го крота́

 — «От, ви́гадки!» крикнула стара: — «не будь дурно́ю, а то ще вкушу тебе зуба́ми біле́нькими. Тобі щастя трапля́ється, вийти за тако́го господаря́, що носить кожушок чорний, оксамито́вий,