Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/81

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 76 —

яко́го нема́ і в цариці! Ти-б му́сила дя́кувати Бога, що посилає тобі таке бога́тство: кухні, лёхи́, скри́ні, — та все повні́сінькі.... а ти ще — в слёзи!»

 От, настав і день шлю́бу

 Припле́нтався і кріт за своєю молодо́ю, ко́тру мав завести у підзе́мні пече́рі; там гли́боко, гли́боко мусила вона на вік занапа́сти і не ба́чати сонця, бо чоловік її, кріт, не міг ёго зте́рпіти. Бідна! У мишки старо́ї прина́ймні хоч з gа́нку їй було можна спозира́ти на ёго.

 — «Прощай, моє я́сне со́нечко!» промо́вила журли́во вона, простягши свої рученя́та: — «прощай! Бо я маю іти туди, де ніч тільки темна пану́є, де ніхто й ніко́ли не вба́чить твого блискучого про́міня!»

 Одійшла вона тро́хи далі од gа́нку, бо пшениця була уже зжата і стояла тільки стерня́!

 — «Прощай, прощай!» ка́же, цілуючи квіточку мане́ньку, черво́ну: — «як коли́ побачиш ла́стівку, то уклони́сь їй од ме́не!»

 Коли-це, несподівано — «кві-кві!»