Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/82

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 77 —


 Підняла вона голівку й оча́м не йме віри: то була ла́стівка, та-ж са́ма, рідне́сенька! Пта́шка й собі зраділа, пізнавши Цали́нку; защебета́ла так го́лосно, та чу́ло і сіла за́раз по́руч своєї добро́дійки мане́сенької. От, дівчи́на й розказала їй, як її хотять за пога́ного крота ви́дати, як вона му́сить з ним під землею заритись і на віки попроща́тися з сонцем: роска́зує все, та лама рученя́та й голо́сить!

 — «От, наближа́ється зіма», — на те їй ластівка: — «і я поверну́ся у теплі краї, у ви́рій; — хо́чеш зі мною летіти? Сядь на мою спинку й привьяжи себе поясо́чком. Ми втечемо́ од твого крота пога́ного й од ёго те́много лёха; ми поли́немо через го́ри високі, через темря́ві дібро́ви — дале́ко, дале́ко, де́ сонце ся́є ще краще, де квітки́ не вміра́ють ніко́ли. Сіда́й-же на ме́не, моє голубья́тко-дівча́тко! Ти-ж мене, серце, зрятува́ла од смерти, як я лежала у те́мному лёсі на полови́ну-мерла й оду́бла!»


 — «О, я полечу з тобою!» покри́кнула дівчинка. Сіла мерщі птащі на спи́нку й привьязала себе пояско́м до міцної пірьїни. От, знялись вони й