Сторінка:Казки Андерсена з короткою ёго життєписью (1873).pdf/85

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 79 —


 — «Ось моя й ха́тка, ка́же, — але тобі недосто́ту буде жити зі мною, та й не прибрано яко́сь на таку гостю. Вибери кра́ще сама́ найліпшу квітку́, я посажу тебе на не́ї і буду тішити з ранку й до смерку своїм щебета́нням.»

 — «От, щастя!» промо́вила ве́село Цали́нка й заплеска́ла в долоні.

 На землі, там таки, лежала одна колона розбита, а між кавалків її росли білі, роскішні квітки. От, на широкий листочок тако́ї квітки й посадила ла́стівка нашу Цали́нку.

 Не знала та́я на яку й ступи́ти з ра́дощів, любуючи тими пишно́тами, що навкруги́ її оточа́ли. Але між тими дива́ми було ще́ білше: мане́сенькій хло́пчик, з ца́ля завви́шки, сидів у сере́дині квітки; був він білий, пребілий, прозо́рий, як скло; носив на голо́вці коронку з щи́рого золота, а по плечах крильця блиску́чі. Як угле́діла ёго дівчина і не стя́милась з ди́ва!

 А був то — янгол квіткови́й.. В ко́жній квітці сиділо їх — або по хло́пчику, або по дівчинці; але цей був над усіма́ царь.