— «Господи! що-ж-то за кра́сень»! тихе́сенько ла́стівці шепнула Цали́нка.
А царе́нко спочатку зляка́вся, — страх! бо проти ёго, мане́сенького, ла́стівка видава́ла такою вели́кою, страшно́ю... але, як огледівся, та поба́чив Цалинку, то так закоха́вся, так закоха́вся, — що й Боже! Та й справді — кращої од неї не було в світі!
От, узяв він свою коро́нку, та й поклав їй на голівоньку; пита́є, як її звати і просить ёму за жіночку ста́ти, — себ-то над усіма́ квітка́ми царицёю!
Чи-ж можна було ёго прирівня́ти до то́го гидко́го жабе́нка, або до крота в чорнім кужу́шці?!
От, вона зараз і зго́дилась. Незаба́ром з ко́жної квітки прийшли до них на про́віди гарнесенькі паничі й панянки́, назно́сили подару́нків. Але найкра́щим дару́нком для неї були — па́ра крильців прозо́рих, з білої мухи. Їх причепи́ли до плеченя́ток її, і вона полетіла, леге́сенько з квітки на квітку, як дру́гі.
А ла́стівка з свого гнізде́чка, тим ча́сом співала найкра́щих, весільних пісе́нь; але у не́ї
