— «Де́-ж живете́ ви, па́нно?» — таки до неї комірчик.
Але підвя́зка була соромли́ва і полохли́ва; їй здало́ся, якось ніяково одріка́ти на таке пита́ння.
— «Адже-ж спра́вді, ви стёжечка?» допи́тувався таки комі́рчик: — «стёжечка до го́рличка!? Ба́чу, моя лю́ба па́нно, що вжива́ють вас на кори́сть і на красу́!»
— «Ци́тьте, будь ла́ска!» — відпо́віла підвязка: — «здається мині, па́не, що я не дала вам на розмову ні дозво́лу, ні при́воду»!
— «Вибача́йте, па́нно: сама ваша вро́да найкра́щий при́від!»
— «Гетьте-бо! Не присува́йтесь близе́нько! Ви пе́вно хло́пець!»
— «Правда, та ще до то́го й джиgу́н! У ме́не є голівна щітка й роззува́ло!» промовив, та й збреха́в, бо ре́чі ті були не ёго, а ёго пана. Так що-ж? Такий уже хвалько́ з ёго був!
— «Не лізьте-бо, кажу, так близько!» промо́вила підвязка: — «я до цёго не зви́кла!»
