— «Де-ж живете ви, панно?» — таки до неї комірчик.
Але підвязка була соромлива і полохлива; їй здалося, якось ніяково одрікати на таке питання.
— «Адже-ж справді, ви стёжечка?» допитувався таки комірчик: — «стёжечка до горличка!? Бачу, моя люба панно, що вживають вас на користь і на красу!»
— «Цитьте, будь ласка!» — відповіла підвязка: — «здається мині, пане, що я не дала вам на розмову ні дозволу, ні приводу»!
— «Вибачайте, панно: сама ваша врода найкращий привід!»
— «Гетьте-бо! Не присувайтесь близенько! Ви певно хлопець!»
— «Правда, та ще до того й джиgун! У мене є голівна щітка й роззувало!» промовив, та й збрехав, бо речі ті були не ёго, а ёго пана. Так що-ж? Такий уже хвалько з ёго був!
— «Не лізьте-бо, кажу, так близько!» промовила підвязка: — «я до цёго не звикла!»
