Сторінка:Казки та оповідання з Поділля. 1928.pdf/128

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

пасічиска. Вже воно опущини. І думає собі, як то він бавився по тім пасічиску, як був з дідом. Али зобачив того явора — і пригадує, що то дід казав: „Явори, явори! кому тото буде, як я вмру?“, а він казав: „Для мени, дідуню!“. Так дума собі: „Ану я погляну, щб ту під ним єст, жи дід казав: кому оно буди!“ Ніж має коло себи, бире і копає. Копнув раз, другий, третий, — дивится: збанок. Обкопав єго довколо, витягає, — до него, а в нім повно рублів! Так він взяв тії гроші, пиреховав, нічо нікому ни кажи. Пройшло кілька літ. Ожинився. Дав му батько пару конят, ялівочку. Али він що рік, що два, то вже лутши підносится; де за кілька літ такий богач, на всьо сило! Люди му завидуют. Вже кільканадціть час тому, старі повмирали, вже й він в літах. І разу єдного в ниділю зібралося кількох господарів, де й єго кличут до церкви. Пішли они, помолилися Богу, по набоженьстві пішли они до корчми, випили собі горівки, говорат де-що. І зайшло їм з мови за бідних. І повідают до того богача другі: „Що то такого Бог дав, жи ваш батько ни так-то добри мав сє і нічо вам так багацько ни дав, що ви сє з того запомогли? А яке вам щасьтє Бог дав!“ А він повідає: „Га! так мині Господь дав, жи я сє запоміг з нибощика-дідуня ласки, ней їх там ГосподЬ прийме до царства небесного. Они-то мене на ноги піднесли!“ І повідає: „Бо то так, добрі люди: як я був при дідуньови, як то они ще нибощек були в пасіці, то я бовало собі бігаю, бавлюся коло них, а вони дещо собі длубают. І разу єдного сіли они собі в пасіці, а я бавився; так они задумалися, а був явір в тій пасіці, і повідают: „Гей, гей, явори, явори! куму тоє буди, що під тобою?“ А я ни знав, до чого они тото сказали, що то ще-м був малий, та й повідаю: „Для мени, дідуню!“ Так вони повідают: „Сину, сину, далеко тобі до того!“. Та й я тото і забув. Пройшло тому кілька час, вже они вмерли, і по їх смерти пасіка вже там ни стояла, пасічиско то опустошили. Вминуло кілька літ, я вже виріс виликий, і як то [в-]осиии видут хлопці в ліс пасти коні — та й і я повів. Попутав-им коні і пішов-им собі в ліс. Али приходжу до того пасічиска. Ходжу собі по ньому і нагадую собі, як то я бувало бавлюся коло дідуня; але зобачив-им того явора і нагадав-им си, що то вони-нибощик казали: „Явори, явори! кому тото буди, жи під тобою?“ І думаю собі: „А нуно я погляджу, що там єст під ним“. Взяв-им ножом копати, копнув-им раз, другий і третий, — дивлюся: збанок. Обкопав-им довколо, витягаю тотого збанка, а то повний збанок самих рублів. Так я їх пириховав, татови і мамі ніц ни казав і, як-им ся ожини в, то-м з того богачом зістав“. І так сє люди дізнали, де він сє того набрав.