Сторінка:Казки та оповідання з Поділля. 1928.pdf/132

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
132. БОГ КОЖНІЙ ЛЮДИНІ ПЕВНУ ДОЛЮ ДАЄ [л. 446 зв.]
(„Сказка, що Господь із апостолами ночували в баби-кушарки, і тая баба великого цуду дізнала“).

Бо то як ходив Господь з апостолами по світі, і прийшов до єдної кобіти з святим Петром і Павлом на ніч. А тая кобіта занімалася акушерством. І зачали просити єї, щоб вона їх переночувала. Али вона була дужи бідна і повідає їм так: „Що ж, старці мої! я би вас переночувала, али признаюся вам щиро, жи ни маю вам що постилити, ані чим приймити“. А вони повідают: „Ми твою біду знаєм і ни хочимо в теби жадного ні їдла, ні напою, ні постелі, іно щоби-сьмо могли хоць коло обистя переспали“. А тая кобіта повідає: „Та що ж! я вам скажу правду, жи я мало коли і вдома, бо я бабою, то я все помижи люду“. А тії старці повідают до неї: „Ни бійся, кобіто, ми тобі ніц злого ни зробим, хоць би ти і пішла з дому“. І вона ни могла ся їх збути, і ніц вже їм ни кажи. Побігла она до сосідів, випросила соломи, принесла додому, розпалила в пєцу і думає собі: „Треба приставити хоць води, може на що здасться! Зварила би що їсти для тих старців, али нимає що“. Тії старці сидят, і вже кінчит палити, і вокріп закіпів. І повідают до неї: „Возьми-но, кобіто, лижки і підмішай той окріп!“ А она питаєся їх: „А нащо ж єго мішати?“ Вони єї повідают: „А нащо ж він буди дурно кіпіти!“ Вона взяла і помішала. Дивится: каша! І думає собі: „Що такого? і ни сипала-м круп, а єст каша?!“ І здогадуєся, жи щось то єст. Али покушала: ни солона. І думає собі: „Щоб ще солі, то б добра була!“ А вони повідают: „Возьми-но, кобіто, солі та й посоли тую кашу!“ А вона повідає: „Та що ж! я би посолила, коли ни маю солі“. — „Єст, повідают старці, — на комині в мисці!“. Тая довго ни думала, до миски: ест. Посолила. Каша випикласє. Запритала пєц, виймила вона тую кашу, наклала на миску, дає тим старцям. Вони єї дяку ют, ни хочут їсти, повідают до неї: „Наїдайся, кобіто, і лягай спати, бо будеш мала люди!“ Али лишилося ще соломи. Постилила їм, а сама сіла собі на припічку мовити пацєр, і, як сиділа, так і заснула. Ось ту прибігає богач, запукав в вікно. Баба зірвалася, виходит. — „А чого ви, чоловічи?“ — „Ой, я прийшов, щоби-сти були ласкаві і потрудилися до мої жінки!“ Вона повідає до того чоловіка: „Постійти ж ви ту, а я піду до хати, задягнуся!“. Приходит до хати, взуваєся, задягаєся, а тії старці ще ни спали. І повідає до неї: „Що я тобі, кобіто, скажу, — іно слухай! як будеш іти до того чоловіка, то ней він іде вперед, а ти прилишися на дворі і подивися в вікно. То будиш бачити, що там буди“. І вона повідає: „Добри!“ І вийшла на двір, і іде з тим чоловіком. Прийшли блисько хати, і вона повідає до того чоловіка: „Ідіт, ідіт! я зараз прийду!“ Пішов він. Вона стала під вікном, дивится до хати, а там таких дідів, що нима де і голці впасти; і де що котрой пірве, то всьо ховає в торбу. Та й вона зараз до хати.