лася єму рука. Матер Божа каже: „Івани, піди батькови руку підниси!“. Той прийшов, поцюлював в руку і положив на груди. Знов послі рука зсунулася. Матер Божа каже: „Осипи, піди підниси руку!“ Той пішов, підніс, поцюлювавши. Той спит. Рука знов ся зсунула, Матер Божа каже: „Піде, Францішку, піднисе батькови руку!“. Той підніс, поцюлювавши. Він пробудився, пізнав своєх дітий — і вже з ними жив.
Був ту пан Марко і справляв обід для самого Господа Бога. І казав поставити варту на каждих воротях, щоб не пустити ніякого діда. Але іде Господь-Бог зо святим Петром і Павлом в постаті дідів, до Марка на обід. І прийшли до воріт. Хотіли іти, але варта не пускає і каже до них: „Ми би вас пустили, щоби ви не йшли до нашого пана Марка на обід“. А вони кажут: „Та ми не підемо до него! ми собі підем в село, переночуєм, а рано підем з того села“. І тії їх пустили. Вони прийшли до Марка, а він казав їх псами затровити і нагнав. Вони взяли і пішли в село. Але ідут через село, а святий Павло каже: „Піду-но я до тої хати, чи не переночували б нас?“. Али той господар каже до св. Павла: „Я вас не буду приймати на ніч, бо я не знаю, що ви за єдні: можи, ви злодії! От ідіт собі! то там-де переночуєти в гною!“. І с тим прийшов. А Господь-Бог відзиваєся: „А бачиш? я тобі казав „не йди“, бо він не переночує!“ Ідут далі. Каже св. Петро: „А ну, я піду до тої хати; можи, би ту переночували б“. Пішов — і там так єму сказав, як і в того передного. Берут ідут далій. Преходят аж на конец села. Стоїт хатинка маленька. Каже Господь: „Аж ту ми будем нучовали!“. Прийшли до тої хати. [Нікого] там нема, но-тілько сама вдова сидит і двоє дітий. І прийшли до хати, кажут: „Чи ни перенучовала-би-сь нас, молодици?“. А вона каже; „Коли я не маю, дідуню, ні що зварити, ні постелити!“. А вони кажут: „Нам не треба нічого, ні їсти, ні стилити, а от ми маєм по кавальчику хліба в торбинці, то самі з'їмо по кавальчику, ще й і твоїм дітям дамо“. Взяли вийняли хліба з торбинок, дали її і дітям, а самі-но буцім що їли: бо Бог хліба, ані святі, не їдят, но духом Господнім жиют. Тії молодиці дужи ся жаль зробив, і каже: „Піду я, може де пожичу муки з мищину, та вам хоць тіста вкину, або пляцок спечу!“. Пішла вона, обходила всі сусіди, але не могла нігде дістати, і с тим прийшла додому. Сіла і плаче, але обзиваєся Господь-Бог: „Чого ти, молодици, плачиш?“. А вона каже: „А де ж? оббігала-м всі сусіди, щоби хто пожичив з мищину муки, — то ніхто не хочи пожичити!“ А Бог каже: „Ней там!
