Сторінка:Казки та оповідання з Поділля. 1928.pdf/145

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

чоловік казав. Дала єї пані 200 злотих і каже: „На, та дай єму, ней скажи. Та як-найборши сама приходи!“. Дала вона єму тоті гроші, а він каже: „Ото так, як захочися твої пані, то ней свисни, — то буде робити, доки вона сама схочи. А щоби перестав, то но ней скажи: гов! то зараз і стани“. Та́ хутенько прийшла додому, розказала пані. Вона ту зараз взяла єго і пішла до особного покою, зачинилася. Далій — пробувати. Правда: як засвистала — той ту хутенько як взявся до роботи, так паню порядочно вибрав, що аж єї ся сподобало. Но сказала „гов!“ — він і став. Казала зробити таке пуделочко, як-раз іно на него, під замком, постилила єму там, замкнула на ключ, і поставила в сво́єм покою. І так вже все робила.

Але разу єдного їди ніби-то на спацир до ліса. Бере і єго с собою. І так все: де поїхала, то єго брала с собою. Приїхала до того ліса. Казала стати, а сама взяла тоє пуделочко і пішла гет далеко в ліс. І там но зачала тоту роботу робити, як на тоє ж десь щось шебернуло. То та ся зірвала як опарена, побігла хутенько до повозу, а тото пуделко забула там. Та й сіла і поїхала. Але їди — все чогось єї ніби не стає. Погляділа за пуделком: нема! Зараз ту наробила крику, казала стати: „Шкода, шкода! випрагай, — каже до козака, — коня з повоза та їдь там і там до того самого ліса, де ми їздили, і будеш там глядіти, де я ходила, пуделка. Но як-найборші їдь, хоць і кінь лоп[не], то то нічого, аби мині пуделко було!“. Той козак приїхав до того ліса, зачав шукати і найшов. Везе вже. Дивится: ест ключ в тім пуделку. Подумав він собі: „Що би то я за такий був — везти відчиняни пуделко, а не подивився!“ Відкриває, дивится, та й аж налякався. „Ото ту!“ каже. Та й свиснув. Той як вискочит з пуделка, як зачне козака то з заду, то з переду, так, як яким друком. Козак видит, що не жарти; далій — до нагайки, та нагайом, та нагайом! Досит того, що він так єго штуркав аж до повозу, а той єго бив. Та й ту вже як прелетів до повоза, мало кінь [воза] не поломав. Козак крикнув „гов!“ і той став. Той ту хутенько єго в тоє пуделко. Вона ту виглядає: „А що, — каже, — є?“ — „Є!“. „Давай сюда!“. Подивилася — мало не вмерла за ним; а він такий побитий, що нема місця цілого! — „Ну, вже так і буди!“ каже вона. Приїхала додому, зараз єму різних лікарств, різне смарованя. Але нічого вже не помогло, бо дужи побитий. І згинув. То вона хотіла собі знов купити; але що вже ся ни посилала по цілім світі — і нігде не могли найти. А вона з тої апренсії як затужила за ним, то навіть і до тижня не витримала, і вмерла.

142. БОГ ТА ЦИГАН [л. 597]

Бо то як то ще ходив Господь по світі, — і разу їдного здибає циган Господа-Бога самого і питаєся: „Що ти за їден?“ Господь-Бог каже: „Я доктор“. — „Ну то прийми і мине за учня!“ Бог каже: