кавалки, — круль кричит, аж в небі голос єго чути. Порубав єго на кавалочки, казав нагріти теплої води, переполоскав тіло, поскладав, як ся належало, на стіл, хухає на него; а нема з того нічого! Нарешті піп застрашився. Думає собі: „Буде біда, як кріль не встане!“. Хухає, хухає, — не встає. Береся піп, хоче втікати, але не можна: бо стережут їх на всі боки. Каже до дяка: „Ей, дяче! бійся Бога, роби що хочеш, бо буде біда!“. Дяк каже: „Признайтися, чи-сьти ззіли половину пацєти?“ — „Ні, каже, Христо Святий!“ (хоць видет, що біда, а не признаєся). Той другий і третий раз питає, той божится: „ні“ та „ні“. Бере дяк хухнов, — король встав і гарнець злота їм дав. Сіли вони на свій поязд і поїхали.
Приїздят в інше місто. Стоїт там серед міста шибениця. Пішов до того чоловіка, що він вішав людий на ній, заплатив єму і каже: „Треба міні єдного повішати за неправду“. Бере попа на мотузок, причіпляє до шибиниці і тягне. Каже: „Признайтися, батюшка, чи ви ззіли паця?“ Піп каже: „Христо Святий, що ні!“. Підтягає вище, знов питає, — він каже: „Ні!“. Підтягнув він попа аж під саму перекладину, знов питає, — той всьо „ні“ і „ні“. Ну, бере зпускає попа з шибиниці на землю і каже: „Ходім же тепер ділитися грішми!“. Прийшли вони до станції. Бере дяк лічит гроші на три купки, і каже: „Ото їдна для мене, друга для вас, а трета для того, що порося ззів“. Піп каже: „То я, дяче, ззів половину пацяти! Христо Святий, що то я!“ — „Ну, як ви ззіли, беріт собі трету купку гроший!“ Поділилися, і сами на поязд, і їдут додому, — мают з чим жити. Але заїхали в великі степи. Дяк від попа гроші відібрав, єго випхав з поязду, сам поїхав додому, а попа в степу лишив за єго заздрість.
Не дурно попам закривают очі, — бо вони до чужого дуже охочі. Хоць мают свої достатки, — а з умерлого берут манатки. А як би були довільні своєм, — то жили би щасливо з покоєм. А їм хоць давай, хоць роби, не віддаш, ні відробиш — і жадним способом ни вгодиш. І хто їм вгодит? чи дяк? чи староста? — чи і людина проста? Ніхто не может їм вгодити, — бо попи хтят ни по силах жити. Дяк хоць добре співає, — але як за своє ся впоминає, — то вже злий, — і до того дурний. Староста хоць на те поставленний, щоб церкви пильновав, — а піп каже: „Ти на теє міні даний, щоби-сь міні орав!“ А як в братцкі касі який рублик заведеся, — піп доконешни до него добереся. Чи там хто даст на церковку коровку — піп за теє справит шубу на свою дочку. А що ся лишит в церковні скарбонці, — то отці благочинні замиют їм очі. Може, хто скаже що не моя річ казати? — але що маю робити, коли не можу змовчати! Попи на теє і довгі і широкі, рукави носят, — що вони ними закриваются і периносят. Ет, дальше буду мовчати, — бо ще не будете мене сповідати. Бо з нами грішними і то ся здарано, — що за єдно слово ся не сповідано. Хоць то попам і не можна того робити, — а хто ж на
