мене!“. І пішов господар, взяв завдаток, і той наймит поїхав. Але проїхали кілька верстов, — дивлятся, що стоїт якесь село, і в нім церква; але не дальше вже було як верства, а може дві. Той наймет бере збирає каміньці по дорозі і складає на віз. А тії решта питаются: „Нащо ти тії каміньці збираєш?“ А він каже: „Бо мені їх треба буде!“. Посміялися вони з него та й перестали. Він на тоє не вважає, каміньці таки збирає. Але то єще було рано. Приїхали до села, їдут коло тої церкви. Піп набоженьство правит. Тії, як зрівняли вже добре з церквою, поскидали шапки і молятся Богу; а той ні хрестится, ні шапки не скидає, но-тілько бере тії каміньці з воза і кидає на церков так, що мало вікон не повибиває. Тії подивилися єден на другого і зачали на него сварити: „Що ти такого робиш? ще вікна повибиваєш!“. А він каже: „Ніц то, хоць я повибиваю, бо то так треба!“. Аж через кілька час поприїзджали додому. Всьо добре, бо щасливи поприїздили, без всякої шкоди. Але разу єдного посходилися тоті, що їздили з ним в дорогу до коршми, і той єго господар прийшов до коршми. І зачали дещо меже собою говорити. Досит того, що аж дійшло до того наймита. І повідає єден мужик до того господара: „Що то такого значится? Здаєся, що твій наймит такий спокійний, не любит заходити ні в які жарти і в сміх, а як-ісьмо їздили в дорогу, то він в єднім селі кидав каміньцями на церков, так, що мало вікон не повибивав. І ми питалися єго: нащо ти кидаєш, коли тепер піп правит набоженьство? а він каже: ну або що? коли так потреба!“. А єго господар відповідає: „Або я знаю, нащо він кидав?“.
Аж ту через кілька неділь було вісіля в сусіди, недалеко того господара, де той наймит був. І зібралося кільканадціт парубків, ідут на вісіля і кличут того наймита, щоби ішов з ними на вісіля. Він не міг ся відперти, пішов з ними. Прийшли туди тії, зараз зачали гуляти, а він собі сів і сидит. Аж ту не за довгий час приїхала молода до молодого. Але вона дуже була щаслива, — а в тій хаті чорти мали станції і навіт ся там і множили, і так ся пороздосажували, що всюди їх повно було в ті хаті. Але ніхто не бачив, іно він. Але як прийшла тая молодуха до хати і стала в порозі, то чорти як зачали втікати по кутах, та на пєц! Але там не могли ся змістити, та на запєцку ся крили, а после на припічок, і хотіли втікати на двір. То єден скочив лабами в вогонь, то гет собі лаби попік і зачав дужи тріпати. І він [= наймит] з того зачав ся дужи сміяти. Тії повивалювали на него очі і шепчут єден до дру[го]го, що „певни, щось мусів зобачити на молодій, що так ся сміє“. І посиділи троха, порозходилися додому.
І той наймит своєм звичайом господарку веде собі. І так всьо добре, що-но він зробит! Чим господар дужи ся тішит. І таки ся зробив богач, що в цілім силі не було такого, як він, хазяїна.
І як вже вислужив тих три роки, що єму Господь назначив, хоче вже свого господара покидати. Але тому господарови дуже
