стити, — а діти посідали надокола неї і кричат: „Ой, мамо! їсти хочем!“. Ангелови ся жаль зробило за тими дітьми і не брав душі. Полетів до Бога і каже: „Ох, Господи-Боже! як же з неї брати душу, коли вона іно би дух спустити, а діти посідали надокола неї і кричат: Ой, мамо, їсти! Та й я не брав-им з неї душі“. Допіро, Господь розгнівався на ангела і каже: „Ну, коли-сь такий жалосливий, то іди ж до неї на рік за тоє служити! Бо, коли я казав взяти, то що би там що̀, то-сь повинен взяти!“. Допіро, той ангел злетів з небес і приходит до неї, просится на ніч. Вона єму каже: „Що ж! я би вас приймила, али не маю що дати навіть їсти чоловікови. То нащо ж буду приймати?“. А він каже: „Я в вас не хочу нічого, іно мене прийміт!“. Вона прийняла. Сидит він там. Вона пішла десь собі на село, прийшла звідтам, діти питаются: „А будети, мамо, палити?“ Вона каже: „Нє, не буду, дітоньки, бо нема що варити!“. Зачали діти дуже плакати. Тому ся ангелови жаль дужи зробило. Каже він до неї: „Ну, то ідіт до комори, та можи де у вас єст хоць солом'янники, де була давно мука“. Вона каже: „А де там, чоловічи, єст? А хоць і єст, то вони більши тому як десять літ, як в них була мука, і вже може-м кільканадціт разів просушовала. То де ж вона ся там взяла?“ — „Али підіт-но, можи би-сти хоць з мищинку навитрасали, та зварити їм хоць якої лимішки!“. Вона пішла. Правда: як зачала витрасати, натрасла зо дві пригорщі тої муки. Бере вона, засипає в маленькім горнятку. Але той чоловік каже: „Нє, не в тім засипайти, бо в тім буде дужи мало, — от в отім!“. — „А де ж там? в такім великім не буде!“. — „Але буде! послухайте мене!“. Правда: послухала вона єго, засипала в виликім горшку, — і так як-раз зробилося цілий горщик тої лимішки, такий, що в нім ціла коновка води. — „Ну ще, каже, можи єст у теби яка ринка, що ся сало топило?“ Вона каже: „Є!“. — „Ну, то постав на вогні. То вона ся витопит, і ти їм помастиш!“. Вона так зробила. Натопилося пів-ринки. Допіро вона наложила на миску, вони ся понаїдали, і він ся наїв. І каже він до неї: „Я би-м в вас служив!“. А вона каже: — „А де там! коли я вам не маю що вам дати їсти ані чим заплатити!“. А він каже: „Я не хочу нічого, ні плати ні одежі, буду тоє їсти, що ви, а в тім ходити, що маю“. — „Ну, то як схочеш, то примайся!“. Лишає вона єго з дітьми вдома, а сама іде на зарібки. А він бере старшого хлопця і обдирає сніпки і молотит. І намолотив таку купу жита, що не забере в єден мішок! І каже до того хлопця: „Чи нема в вас де, сину, яких мішків?“ А він каже: „Є десь там в коморі три“. — „Ну, то іди винеси!“. Виніс він. Досить, що вони набрали того жита три мішки, що по півтора корця в єднім. І зараз всушив і заніс до млина, змолов, і єще на вечер була та мука, нім жінка прийшла з роботи. А з тих сніпків знов порив сніпки і пошив хлів, но так, що ще і солома з них була. І повідає до хлопця: „Дай-но, сину, снурка, підемо в ліс!“. Той хлопиц знайшов шнурок, і пішли
