„Що ти знаєш?“ Він ніц не каже. І приїхав під Почайов, і каже [батько]: „А ти, шельмо! тринфуєш мене розуму! ти говорити вмієш та не хочиш!“. І взяв і втопив. Прийшов до монастиря і сповідався. І признаєтся за гріх, що втопив сина. І піп єму ніякого розгрішенія не дав. Пішов до другого і до третого — і [ні]хто єму не дав розгрєшенія. Али кажут, що „ту прейде біскуп, то даст тобі розгрєшеніє“. І він там бавився 40 літ, і єму ся здавало, що штири дні. А того хлопця знайшов якись пан, що в воді був живий. І дав єго до школи, і він ся вивчив, і вийшов на біскупа. І прийшов до церкви, — і дивится! стоїт чоловік; а він пізнав добре, що то єго батько. І каже: „А ти що за їден?“ — „Я, каже, до сповіді“. І він єго зачав сповідати. І він ся признає, що то „я втопив свого сина німого, що то він вмів говорити, а ни хтів“. А він каже: „Бо єму ще не пора була говорити!“. І каже: „Ото я сам! і як би-сьти мене були не топили, то бе-сьти були виділи, як мене висвящували на біскупа. А так нічого не виділи!“. І дав єму розгрішеня, і запричащав, і відправив додому, а сам був біскупом в Почайові, аж доки ни вмер. І як вмер, то був святим в небі.
Колись, тото давно дужи, ангель з неба з'їздив дивитися на землю і мав собі станцію в єдного мужика, дуже богобойного, але бідного, котрий завсіди ангеля просив припом'янути Богови за него; але той завсіди якось забував. Єдного часу просит єго. Той каже: „Відчипи собі золоте стремено від мого сідла, я собі буду злазити с коня, то зараз собі припімну за тебе“. Той відчипив, сховав, а ангель поїхав до Бога. Через кілька час знов приїздит до него; але якимось способом ангель, як був на небі, на той бік злазив, де було стремено — і забув. Щоби перед мужиком не входити за такого забудьку: — „От, каже, казав Бог щоби-сь правдою не жив, то будеш мати звідки жити!“. І вже хоче їхати, але каже: „Дай-но моє стремено!“. — „Яке?“ — „А то, що я зоставив в тебе!“. — „Ні, не видів-им і не знаю яке! Певни, загубилисте на дорозі!“. Бачит ангель свою науку, — вже поїхав без стремена. А мужик вечіром приходит до арендара: „Слухайте-но, пані-Срулю! купіт собі в мене срібне стремено, міні святий дав“. Побачив жид, що то золото, — аж струсився. „Ну, що хочете?“ — „Та дай, каже, 300 руб.!“ — „Ну добре, я дам, а вечіром прийду за ним“. Дав мужикови гроші, той взяв і закопав з стріменом в землю, а сам заліз на пєц, ніби спати. Ось ту вечіром приходит жид. Той питаєся: „А хто там?“ — „Та же я!“. — „А чого ви прийшли?“ — „Як то чого? а за стременом!“ — „За яким? чи то в мене коні є, чи що? в мени нема!“. Досить, що жид наморочився, але мужик — все їдно: „Нема та й нема, і гроший не брав!“ Нарешті
