«гляди того, за чим ідеш». — „Тото, каже, був кум с кумом, і вкупі поля їх були. Вийшли на полі орати, і єден другому межу з'орав; вони вийшли і зачали ся бити, і так ся будут бити до Страшного суду, поки Господь не розсудит. Ну, а більше що-сь видів?“ — „Видів-ем дівку, що лежала в воді і кричала пити. Я ї радив, а вона відповіла: „гляди того, за чим ідеш!“. — „А то, каже, тая, що в жнева вийшла на лан жати і несла воду. І просила її [друга] дати води, а вона відповіла, що „я не вийшла для громади води носити“. І вона буде так кричати до Страшного суду, поки Господь не розсудит, бо то не можна води боронити. А більше що-сь видів?“ — „Видів-им турму овец ситих на голі рілі і питався діда, що́ то такеє; він відказав: «гляди того, за чим ідеш». — „А то, каже, тії праведні душі, давно померші, що нема кому за них пам'ятки творити“. — „А знов друга турма ходила по траві по боки, а мізерні такі, що як вітер подує, то впаде. Я єго питався, що́ то такеє, а він відказав міні: «гляди того, за чим ідеш». — „То тії, каже, душі, що недавно повмерали, що мают гріхи і рідню єще невмершу. А більше що-сь видів?“ — „Більше ніц не видів, тілько то, що коні прийшли до косцьола, поперекидалися ксьондзами, задзвонили — і народ начав сходитися до косцьола, і котре прийшло, то міні дало квіточку“. „Покажи міні тії знаки?“ Показав. Заплатив єму [дід] за рік і відправив додому: „Більше як будеш іти, а тобі лучится господар, оцоби-сь в него не ставав, як его не знаєш“.
Був чоловік вдовець. Мав семеро дітий, а такий бідний, що навіть не мав ні чим нагодувати, ні одягнути. Задумав їх потопити. Бере їдного, несе до полонки. Тілько хтів кинути, — але з полонки вискочила така красна, як сонце, панна; і вдержала єго. Каже: „Не топи! ходім додому!“. Прийшли додому. Дивится вона: всюди голо, як в пустині, і каже: „Давай-но чого треба варити та дітий нагодувати!“. Але він каже: „Як би я мав що варити, то би-м не ніс дитину топити!“. Вона пішла до комори: аж там всього добра повно. Зварила обідати, нагодувала, повдягала дітий і господарує собі. Але атаман заглянув, що в Івана така красна молодиця як сонце, і вечіром каже до пана: „Треба гонити на панщину Івана! він вже розжився, ще й до того жінку має гарну, хоць би і для пана!“. Пан каже: „Я рад, що він хоць тих дітий годує, а ти ще хочиш єго вигнати на панщину!“ — „Ну, та той єден день най панови зробит!“. Звикли: як кого возьме атаман в зуби, то вже пропащий чоловік. От, заказує панщину. Приходит і до Івана під вікно, кричит: „Іване! на панщину пшеницю молотити!“. Той каже: „Добре!“. Рано досвіту взяв ціп, пішов на паньщину. Викинули єму копу молотити, той
