тілько кости та шкіра. Іде дальше, надибає стадо коний, що пасутся. Трави нема і билинки, — а вони тлусті такі, аж сало з них тече. Іде дальше, надибає старця. Поклонився єму гарно, питає за Бога, і росказав єму свою пригоду. Він каже: „Добре, буду служити! але ти що видів, як-ись ішов сюда?“ — „От, каже, насамперед видів-им худих коний, що по траві добрі ходили“. — „То, каже, померші душі, що всього мале на тім світі, а ніц не давали бідним; то вони тепер мают траву під ногами, а голодуют“. — „І, знов, видів-им тлустих конів на чорні землі“. — „То, каже, бідний народ, що за житя бідує гірко, а тут — видиш — добре їм! Ну, каже, іди до пана, най буде в церкві“. Прийшов мужик до пана, каже: „Ідіт до церкви, вже сам Бог служит!“. А тут і в дзвін вдарили. Значит, став Бог на служеня. Пан со страхом пішов вислухати служби божої. Відправилася служба божа, пан просит до себи, але Бог не хтів іти. Вечіром атаман каже: „Таки, пане, треба єго стратити!“ — „Змилуйся! чого ти від него вже хочеш?! бо і Бог буде карати за такі вигади!“ — „Ну, най пан мене ще раз послухают: най, каже, пан пішлют єго до пекла, чи там єст паньский тато чи нема, [і] що робит?“ — „Та вже кажи єму, най іде!“. Атаман заказав. Але жінка каже: „Іди ж ти тепер до пана, най він з тобою пішле атамана на повірку, що ти там будеш“. Прийшов до пана, каже: „Най і атаман іде на повірку“. Зазвав пан атамана і каже: „Іди і ти з ним“. Атаман почухався в голову, застрашився; але нема що робити; пішли збиратися. Атаман набрав хліба повну торбу, а тому жінка дала свічку воскову і клубочок. Нитку він тремав в руках, а клубочок перед ними котився; і де став клубочок, там земля роступилася. І Іван каже атаманови: „Іди вперед!“. І тілько вони ввійшли, земля за ними засунулася. Приходят аж на саме дно пекла. Там атаманом ся так втішили чорти, що аж не знали, де єго посадити. А старий пан, що там мучився, каже: „А дай же Боже тобі здоровля, що-сь мене виручив з біди!“. Чорти пана випустили, а атамана на єго місце посадили. Старий пан дав записку, що єго Іван визволив. Сам пішов до неба, а Іван приніс панови (нерозбірливий текст). І молодий пан увільнив єго від всіх повинностий, і дітий его. І він жив, доки не вмер, с тою кобітою.
Був то собі парібок такий, жи покинув свою родину, пішов в ліси розбивати. Де він так розбивав пєтнаціть літ[1]. Чи хто іде чи їди, то він випадає зо скалів і вбиває панів і жидів, зо всякого народа гроші забери, і там закопує. Гроші має — піде в місто, накупит собі всього їсти-пити. Ніхто не знає, що́ він за єден, — і знов повиртає в своє місци. Али разу єдного сів він і задумавсє, а грошій
- ↑ В оригіналі „пѣтнацить“.
