Сторінка:Казки та оповідання з Поділля. 1928.pdf/169

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

вати“. Заїздит [ксьондз] до того богача. Входит до першого покою. Дивится жи осьвічино довкола катафалька, і лижит щось на катафальку; но ни знає, що такого, бо накрити; людий багацько. Думав, що, можи, дитина вмерла, вкляк, змовив пацєр, проситсє на ніч. Господар повідає: „Добри! в мени є се де подіти“. Кличут єго до другого покою, приймают єго соленні, вся вигода для него: коні взяли до стані, дали їсти, фурманови горівки, вичерати. Али ксьондз се питає: „Що такого? чи в вас дитина вмерла? Бо я знаю, жи погріб, но ни знаю, що то лижит: чи старий, чи малий? бо накритий“. „Нє, кажи, ксєнжи, то в нас когут здох, і ми ото справляєм погріб“. Ксьондз повідає: „А то ж годится так робити? нащо ж ви погріб справляєти? чи то можи в вас така [в]станова?“ — „Нє, кажи, ксєнжи! то ми на тоє справляєм, жи в нас вже така фамілія вилика, жи на ціле місто вже єст, можи, коло сто-кілька душ, — а ще в нікого ни вмерла ані єдна дитина, ані ходоба ни згинула нігди ніц а ніц. Ни мали-сьмо жадного умартвіння, вєнц ми ото для того справляємо погріб, — так нам сє буди здавати, що нам дитина вмерла“. Стало ксьондзови то дивно, али ніц їм ни кажи. Просит їх, де би він мав спокійни місци, бо „хтів би-м сє, кажи, Богу помолити!“. Господар [каже]: „Єст ту!“, заводит єго до покою. Постилили єму, а сами пішли. А ксьондз своєм звичайом вкляк собі Богу сє помолити. І вже він кавалок пацєра повідмовляв, бере ксьонжку, чита собі молитву. І вже єму ни перший раз єї читати — і нігди того ни вичитав аж втоди, що „вибирайсє звідци, бо кара Господьня сє зближає!“. Так він застановився: „Що такого?! жи нігди того ни бачив, аж типер!“. Али читає далі — і знов вичитує тоє сами: „Вибирайсє звідци, бо сє кара Господьня зближає!“. Думає він: „Що такого?!“ Настрашивсе, дочитує хутко, — прикінци тож само! Встає, ніц тим господарам ни кажи. Народа багацько в другім покою, — він помалу другими двирима вийшов на двір. Приходит до фурмана і повідає: „Запрагай коні, бо поїдим! іно хутко!“. Фурман запраг коні, забрав постіль так, жи ніхто ни бачив. Сів ксьондз та й поїхали. І в'їхали можи милю, вже сє і день робит. Згадує собі, жи ксьонжку забув! Важна ксьонжка, така, жи він все на ній набоженьство правит. Кажи до фурмана: „Стій! випрагай коня, сідай, їдь до того дому, — я в тій станції забув ксьонжку на столику“. Фурман хутко на коня. Іди, знає добри, куда до того міста. Али нім то він приїхав, — вже день. Знає добри, в котрім місци; дивится, жи вже повинно бути місто, — а нима! іно озиро, і пливає той столик по тім озирі, і ксьонжка на столику. Так він думає: „Що то такого, жи, де було місто, то ніц нима, іно скрізь вода?“ Настрашився і таки їди блисько до того озира. Той столик плине, плине, приплив до берига так, жи він тую ксьонжку міг взяти. Та й він іно єї взяв зо столика — так той столик скрутився по воді, мах! пиривирнувся та й так пішов в воду, жи аж зашуміло за ним! Приїзджає той фурман і розповідає ксьондзови: „Ото, кажи,