Сторінка:Казки та оповідання з Поділля. 1928.pdf/171

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

і в другім місці так само пиши, що „ви]зджай, як можиш найборше! тото сило западится!“. Він таки й іще ни вірив. Дивится в трети місце, що „виїзжай! а як нє, то піхотою втікай, бо тото сило западится. Али як можиш найборше! бо вже вода підступає!“. Той зараз зірвався із лушка, крикнув на фурмана: „Закладай коні!“ Фурман закладає. Ту єго просят „периночуйти, та рано поїдити“. Він таки й нє! „таки й поїду і поїду“. І запраг фурман коні, і заїхав перед ґанок, і сів ксьондз і їде. Виїхав за сило, дивится: такий „Gwawt! кричат, люди! ратуйти!“. А ту вода підступила на верх — і запалося тоє всьо місто.

Али ксьондзови чогось ніби ни стає, ніби щось [забув]. Зоглядів він ся по тлумаку, — нима побожної книшки. І посилає фурмана тою самою дорогою, куда він їхав, може де загубив. Фурман їде. Приїхав аж до того самого сила, де вони ночували: воно ся запало, іно на тім місті вода стоїт. Али він дивится на тую воду; пливає ще столик, і на нім книшка, і все ся прибиває до беріга. Той почикав. Приближився до беріга той столик. Він взяв тую книшку із столика, — а столик так пішов в воду, аж загуділо за ним. Допіро, той фурман привіз тую книшку і дає ксьондзови. Ксьондз питаєтся: „А де ж вона була?“ — „Вона була на столику, пливає по тії ріці, що ся запало, і я тую книшку взяв із него, і той столик пішов в воду, аж загуділо за ним!“.

(Богъ долго ждетъ, да больно бьетъ)[1].

157. ПЛАТИ ДОБРОМ ЗА ЗЛО [л. 584 зв ]

Була вдова і мала єдного сина. Построїла на него білу одежу. Пішов на празник, там забавлявся, понапивалися горівки і почали драку. І з тої драки вийшло, що єден забіг ззаду і вбив того парубка в смерть. Дивится, що вже вбив, — втікає, і забіг до тої вдови, що єї сина вбив. Вона заховала єго в льох і каже: „Видко діло, що мому синови так Бог дав, а ти стережеся, щоб не злапали!“. Привезла вона свого сина, вбрала і приготовила до гробу. Бере стараєтся, обід справляє, і сина погребає; а тому, що єго вбив, застилила стіл, занесла їсти і пити і засвітила му, щоби на-потемки не сидів. Похоронивши сина, виводит єго із льоху, дає му шматя вбитого сина, коня осідланого дає, і каже: „Їдь собі де хоч!“. По тім виправліню Бог зробив дорогу з неба для вбитого сина. І в ті самі одежі і на тім самім коню приїхав [він] і дякує мамі, що вона не зробила зла тому, що забив єго. Але вона каже: „Коли тебе Бог пустив звідти, то будь же зо мною!“. Але він каже: „Вийдіт, мамо, подивітся на двір!“. Та вийшла. Дивится: від неба до порога — дорога, і він по ні поїхав вгору.

 
  1. Цяя російська приказка внесена до рукопису рукою Димінського-таки. М. Л.