Сторінка:Казки та оповідання з Поділля. 1928.pdf/173

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана

ніч і, чуть світ, пішов і засіяв горох. Приходят знов святі до Бога, позивати єго. Каже Бог: „Але він знав, що то ваш день?“ — „А знав!“ — „Ну то зішліт на него 40 неділь болісті!“ І богач зараз захорів і не спав 40 неділь, що і горохови не рад. Бо му не вродився, і сам висох, як тріска, ледво що живий ходив.

161. БОЖОЇ ВОЛІ ТРЕБА ДОБРЕ ПИЛЬНУВАТИ [л. 369]
(„Сказка, що жид бабу заставив Богу молитися“).

Бо то був такий жид дужи богатий. І він хочи ся жинити. І засватав жидівку, і відложив вісіля за три ниділі; а потому як заслаб — такий дужи слабий, що ниможна. І батько єго вийшов на місто і надибає бабу, і каже: „Чого ти, бабо, сидиш ту так зраня? тажи низабагом вмреш?“ А вона каже: „Твій син борши здохне!“ А він каже: „Нє! то ти борше!“. І баба єго палкою вдарила, а він каже: „Бабо, стій! ще бий!“ І баба витяла єго ще раз, — і він виде єї до свого сина, і заставили єї Богу молитися на цілий день: за кождого жида по три „вочинаші“ мовити, і як за кождого відмовит, то тогди вийде. І вона тоє відмовила, і вийшла на двір, і вже втікає, али надибає єї чоловік, і виде єї біз місто. Али прийшли до ратуша, — а там той самий жид, що вона в него була. І дід каже: „Втікаймо, бо ще і мине заставит молитися!“. І вже вийшли на дорогу і йдут. Али надибают вони діда; і той дід дав їм по кавальчику хліба. І вони богу молятся, а той — сам Господь Бог. І каже їм: „Пам'ятайти: змовти за тії кавальчики по шість „очинашів“, бо як ни змовити, то пімрети“. І вони вимовили, і Бог каже: „Ідіт собі далі!“ Али дід іде, а ба[ба] стоїт. І дід потягнув бабу за руку і плаче. Прилетіла ворона, бабу рве; а чорт-крук прилетів — і дідови очі видир. І тії на шляху сидят. Али над'їхав мужик і каже: „Діду! сідайти на віз!“ — „А коли я ни бачу!“. — „А тобі що?“ — „Мині якись чорний крук виїв очі“. Дивится до баби, — а єї нима руки. І взяв їх до села, і вони померли, і поховали їх як має бути. І конець.

162. НЕ МОЖНА НІ З ЧИМ ТАЇТИСЯ НА СПОВІДІ [л. 207 зв.]
(„Сказка, що ксьондз був дуже вірний Богу, і разу їдного согрішив і ни признався на сповіді, і проклятим остав“).

Бо то був такий ксьондз і ніколи ні с ким ни грішив. І пішов на пущі, і жив там через кільканайціть літ і ніколи навіть мишлями ни согрішив. І єго чорт кусив, і ни міг скусити. Але їдного часу пирикинулися чорти шістьма кіньми і фурманами і паннами і їдут до него. Приїхали. І запросив він тих паннів до себи. І вони так пригадуют, — і вже єго чорт кусит до тих паннів. Али, вже вночі, лишаєтся їдна панна з ним в покою, а тії повиходили на двір; али тії панни були із чортів. Али той, як ся добри роспалив, і нічого ни