Стали дзвонити на сбір,
Сходятся баби і діди [на двір].
І питаются їдно другого: „Хто то де вмер?“
— „Али ніхто нігде ни вмер!“,
Але іде піп з дяком з-заду
Та й товмачат [раду]:
„То, люди добрі, заночувався дід жибрущий у Гаврила,
„І там єго смерть захопила,
„І лижит в єго хаті.
„Як за напасть — треба єго поховати,
„Бо грішно, щоби ся тіло
„Доти валяло“[1]
Али тим часом прийшов Гаврила додому, та й порядкує:
Завинув собаку в радно, та й ся ни торбує.
Завинув в раднину,
Поклав в думовину
І по хаті собі ходит.
Ось ту піп зо всьою порядою надходит“[2],
Вдягнувся піп в опорати[3]
І виносят рабого собаку с хати.
Струсив піп бородою;
„Вдарти ним так, як і мирцем, в поріг три рази головою!“.
Поховали того собаку там, де ховаются люди, —
Колись-то батюшці тих копа карбованців буди.
***
Али ни за довгий час зійшлися тії мужики знов в коршму напивати
І взяли свого попа осуждати:
„Наш то священник хорошо-богатий і має він гроший много.
„Звідки ж ся він запомагає,
„Що за нас грішних молится-відмовляє!“.
Али Гаврило-п'яниця входит
І знов з ними заходит:
„Що ви, люди добрі, єго хвалите? Нима на світі, як він, туман!
„Нима на світі, як він, булван!
„Що він в нас за піп, що він в нас за батюшка?
„Де ховаются люди, найменша дитина,
„Там він поховав мого рабого собаку, ніби христянина.
„Чикайти-но, люди! чикайти-но, панови-громада!
