дої сироти є власна її померша ненька, котрої дух не опускає дитини ні на хвилю, лише стереже від всього злого на кождім кроці.
По вогких лугах і пасовисках часто-густо стрічаємо дрібні синенькі цвітки; називаються вони „незабудьки“. Назва тої цвітки, як оповідає народне передання, походить іще від перших днів, як тільки Господь Бог сотворив світ.
Коли Бог принів Адама до раю й віддав йому в уживання той прехороший сад, став Адам надавати імена звірятам, а відтак усім травам і цвітам і наказав, щоби кожде памятало своє імя.
По якімось часі проходжується Адам з Еаою по раю й обоє приглядаються цвітам.
Ева стала зривати гарні цвітки та прикрашала ними своє буйне золоте волося. Нараз чує, що мала синенька цвітка промовляє до неї:
— Візьми й мене!
— А як ти називаєшся, — спитав Адам.
Цвітка похилилася соромливо й каже:
— Я забула!..
І розплакалася дрібними сльозами, а Еві жалко стало гарної цвітки і сказала до Адама:
— Нехай та цвітка від нині „незабудькою“ зветься.
Тому то нині „незабудька“, гейби стидливе скромне дівчатко — гарно й любо цвите, але наче стидається чогось і хилить свою головку до землі, та будьто все плаче й сльозами землю зрошує, бо де лише росте, там земля вогка.