Комендант с. Ладовсько-Балківського видав наказ, щоб чоловіки, зустрічаючи його, спинялися, знімали шапку й кланялися, а жінки щоб складали руки на животі й уклонялися в пояс. Другого дня, за невиконання цього наказу, вибили різками місцеву вчительку.
У с. Літницькому комендант визвав до себе селянина.
— Ти судився з Гребенюком?.. Скільки тобі присудив із нього мировий суддя?
— 1.200 карбованців.
— Різок!!! Дайте йому 12 різок, по одній за кожну сотню!
Коли злощасного позивача вибили, комендант наказав йому:
— Передай мировому, що й йому те ж буде, коли він і далі кривдитиме моїх приятелів.
У с. Кугульті комендант надав місцевій попаді право пороти різками кого завгодно. З наказу попаді урядник Гладков щодня творив на площі прилюдні екзекуції.
Тим часом ставропольський союз хліборобів-власників організував карні загони з цілковитих бандитів, що в п'яному чаді скакали по селах з посвистом, пострілами, вбивствами, грабунками й ґвалтуванням жінок. А „дика дивізія“ завела в Свято-хрестовському повіті ще один спосіб утихомирювати бунтівників: вступаючи до села, вішали першого зустрічного, правого, чи винного, чоловіка чи жінку… Зрозуміла річ — ні піп, ні куркуль, ні крамар їм не попадалися: їх зарані повідомляли про цей спосіб „морального“ впливу.
Не диво, що після місяця такого управління тисячі найбідніших селян пішли до повстанських загонів, на бій на смерть, абож до перемоги. Їм на підтримку виступив батальйон Рогожіна, підсилений батареєю, кулеметами й бомбометами.
Завжди серйозний і мовчазний командир 1-ї чоти Рябошапка жваво метушився, готуючись до походу. Рогожіну здавалося, що, навіть, якісь м'які проміні лягли йому на обличчя прихованою посмішкою. Він не витримав:
— Чого це ти, Степане, немов до вінця збираєшся?
Рябошапка засміявся:
— А ти не знаєш? Рідне місто йду брати.
— Як це — рідне місто? Хіба ти з Ставрополя?
— Звідкіля я, Гавриле Петровичу, я й сам тобі не скажу. Чи в багатьох робітників є батьківщина? Змалечку зостався сиротою, тинявся по наймах, по шахтах, по заводах. Скрізь ганяли, як солоного зайця. Доки мовчу — роблю. А почну говорити — гонять. Зроду-віку не вмів я говорити, Петровичу.
Рогожін заперечив з веселою посмішкою:
— Ну, ну… Знаю, як ти не вмієш! Тебе тільки зачепи!
— Може й так. Отож гонять мене та й гонять. Кажуть: бунтівник, робітників бунтуєш… Так і попав я до Ставрополя, — та тут і застряв аж на п'ять років.
