— Хазяїн добрий трапився?
— Е, де ти їх бачив, добрих хазяїв? Усі вони добрі — жили з нас витягувати! І заводик у нього був немудрящий: майстерня, а не завод. Може бачив? Шмідта механічно-ливарний.
— Знаю. Стара руїна.
— Прилип я до нього, можна сказати, як пластир до болячки. А вся причина — дівчина голову закрутила.
Рябошапка винувато посміхнувся. Навіть голос йому якось пом'якшав і забринів лагідними тонами:
— Ніколи, понімаєш ти, не траплялося такого. Чорт його знає, де воно й узялося… Була вона вся така ладна, що й не розкажу. Сестра — не сестра, мати — не мати. Біс його батька знає, як тобі й пояснити… Ні сестри, ні матері я зроду не знав. А тут побачив Наталку і зразу — вона!.. Ходжу біля неї дурень-дурнем і всі свої слова розгубив… Та це, Гавриле Петровичу, не цікава історія. Пустяк діло…
Він замовк і нахмурився. Рогожін слухав, зацікавлений: перед ним вставав інший, незнаний досі Рябошапка. Не суворий, мовчазний товариш бойового життя, а лагідна, чула людина, здатна на м'які чуття й переживання. Він підбадьорів його.
— Степане Йвановичу, ти, брат, не соромся. Кожному в житті трапляється така історія. Я п'ять років отак ходив „дурень-дурнем“, та й тепер іще не порозумнішав. Нехай розкажу колись.
— Та ну? Ну дак тобі тоді відома ця штука. Закохався я в неї, браток, просто, як карась у вершу. Якось таки насмілився, — розговорилися ми. Потім призналися одне одному… І таке мені щастя: вона теж сирота. На тютюновій фабриці працювала… Ну тут, брат, я й розсупонився. Ходжу веселий, як американський мільйонер. Прийду на роботу: бруд, пилюка, дихати нічим, хазяїн жили вимотує, — а мені без надобности. Штрафами барбос допікав і роботи добавив, а я — хоч би що… Ех ти, думаю, гнида! Не дошкулиш!..
— Ви побралися?
Рябошапка хвилинку помовчав:
— Померла вона, браток. Тютюн їй усі легені поїв… Е, та що там! Сам знаєш: не нашому братові таке баловство. Спочатку треба життя перемінити робочому чоловікові, а тоді сім'ю заводити… Мене тоді саме до війська забрали. Плакав я, прощаючись, правду скажу. Вона вмирала, а я плакав. І слово таке дав: до віку хазяїнам цього не прощу. Їдять вони нашого брата, життя їдять, щастя їдять!..
З Рябошапкою Рогожін накреслив плян наскоку на Ставрополь. Місто розташувалося на шпилях і горосхилах, лицем до Ставропольщини, якраз на лісистих кряжах, що межують з Кубанщиною. Ударити з-під Армавіру в тил по Ставрополю —
