— Товаришочки… За що кров проливали?.. Якісь там Рогожіни й Балаханови будуть нами командувать! Катись на Татарку — і ніяких гвоздей!
Загін пішов на Татарку, в тил. А батальйон умирав на підступах до с. Надежди.
Зате долиною, від вокзалу, відходили через Надежду, колони за колонами, одбиваючись від наскоків ґарнізону.
Рогожін, тяжко поранений, відступав, знов і знов організуючи бійців для опору. Знали, що тікати нікуди: дорого продавали своє життя. Нарешті з флангу вдарили на їх нові сили — частини ставропольського ґарнізону; змели, зім'яли, поклали трупом, посікли на капусту.
Полковник Доногуєв гнав коня полем бою до Надежди, щоб організувати дальше переслідування червоних. Денікінці добивали останніх бійців, доколювали поранених. Раптом полковникові впало в око знайоме обличчя.
— Рогожін? Не може бути!.. Дак ось де ти попався до моїх рук!.. Ну, начувайся ж тепер!
Рогожін важко дихав, підпливаючи кров'ю, Доногуєв звелів його підняти.
— Обов'язково доставте в село… Шкуру спущу!
Майдан біля попівського двору в с. Надежді заряснів натовпом денікінської піхоти, тачанок з кулеметами, вершників з кіньми. Роз'єднані частини підтягувалися, шикувалися й рушали далі доганяти втікачів. Перемога дісталася недешево. В селі захопили тільки партизанський лазарет із кількома десятками тяжко поранених, що їх не можна було вивезти.
Доногуєв хижо блимнув очима, заскочивши до лазарету, й перевів погляд на сестру партизанку:
— А-а… Комісарська штучка?
Круто повернувся до ординарців:
— Стати на варті й нікого не випускати. А цю червону кралю — під замок, до вечора:
Темні очі дівчини взялися сльозами:
— Паночку!.. Як вам не гріх, та й не сором!
— Мовчи, більшовицька..!
Поранені захвилювалися. Крайній, з забинтованим обличчям — тільки очі горіли на білому, — з напруженням підніс голос:
— Зразу… видно… цивілізованого хама!..
Доногуєв побілів з люті. Шарпнув рукою кобур, — але стримався. Хіба це кара — припинити всі муки кулею?
— Ти хто такий?
— Колишній… барбос його величности… як і ти… поручник Рябов… а нині… доброволець… народної армії.
Доногуєв широкими кроками пішов до виходу:
— Поручника Рябова подасте мені першого! Стерегти всіх як свого ока!