До рундука зганяли полонених, підводили тяжко поранених. Рогожін лежав на широких східцях, обіпершись об рундук. Темна мокра пляма на грудях більшала. Голова була пов'язана шматком брудної сорочки, що з-під неї котилися за комір червоні самоцвіти.
Доногуєв вийшов з роздратованим червоним обличчям. Губи перекривила хижа, злорадісна посмішка.
— Струнко!.. Встати!..
Рогожін слабо всміхнувся.
— На поранених команда не поширюється, капітане Доногуєв.
— А ні слова, більшовицький поганцю! Підведіть його!
Високий вахмістр із фельдфебельським червоним мурлом і повними ненависти очима підійшов до Рогожіна й коротко рубонув його по спині нагайкою.
— Встати, тобі кажуть!
Рогожін хитнувся, застогнав і виплюнув рожеву піну.
— Хаме! Кажу тобі — не можу підвестися!..
— Хо-хо!.. Під-ве-де-мо!..
Вахмістр грубо вхопив його за руку, сіпонув, піддав коліном і поставив на ноги. Рогожін поточився й обіперся на баляси. Доногуєв наблизив до нього люте обличчя.
— Ну, щасливий любовнику неприступної красуні!.. Попався? Як думаєш? Дешево я з тобою поквитуюся за все разом?
— Слухай! Роби своє криваве діло, а її не зачіпай.
— Ха!.. Ти мені заборонятимеш, наймите! Я тебе купував за 50 коп. в день з усіма твоїми потрохами… А ти насмілився стати мені на дорозі?.. Я тобі за ту потіпаху…
Доногуєв не встиг закінчити. Рогожін крикнув, шарпнувся і з останніх сил плюнув йому в обличчя. З ревом метнувся розлючений полковник і дужим ударом скинув його з рундука. Упав у безтямі; не чув уже ні брудної лайки, ні лютих погроз. Лежав так трупом, підпливаючи кров'ю. На нього й повз нього кидали тяжко поранених, що стогнали й звивалися. Згодом отямився, надсилу випростався й сів. Тужними очима обвів полонених поранених товаришів.
— Моя вина… Даруйте…
Поруч себе побачив чиєсь пошматоване тіло з одрубаною рукою. Через усе обличчя йшла суцільна кривава рана. Крізь бруд і порох Рогожін упізнав чорну, густу брову Рябошапки, що ніколи не розбігалася в веселій посмішці. Застогнав від болю, припав до нього й голосом, повним муки, позвав:
— Степане!.. чуєш?.. Любий мій!.. Прости мене, братику…
Рябошапка важко дихав. У грудях йому клекотіло й на губах виступала кривава піна. Але він одкрив єдине око й тепло глянув на Рогожіна.
— Да-й… ру-ку… бра-те!.. Ні-ко-го… на сві-ті…
