Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/108

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Десятків чотири добровільців кинулися до ями. Кидали землю лопатами, носили приполами, жбурляли грудки руками… З безумними очима, з перекособоченим обличчям, звивалися в ямі криваві обрубки, зривали пов'язки, захлиналися сльозами й криком, давилися землею й власною сукровицею… А бугор над ними ріс усе вище й вище, — живий бугор, що ворушився й стогнав!

Рогожін шаленими очима дивився на жахливий похорон і криваві сльози текли йому обличчям. Уже не вистачало голосу на прокльони. Останніми струмочками крови виходило життя. Шептав пораненими губами й пораненим серцем, шептав для себе. Але — здавалося — тисячами рупорів котився той шепіт на всесвіт.

— Так, так, любі мої!.. Нехай!.. Так треба! Наші муки запалять нову пожежу ненависти. Наші зойки почують месники. І проклят буде той, хто після цього простягатиме руку ворогові! Проклят! Проклят! Проклят! Перемога або смерть!.. Тільки не мир! Тільки не мир!

Нестерпимий крик жаху й болю на момент покрив лемент і галас. На рундук, одбиваючись від усатого унтера, з плачем вискочила Тася… А може й не Тася, — Рогожін не міг уже цього перевірити.

Чиясь владна рука потушила сонце і він поплив у м'якій пітьмі, де панує милосердне Ніщо.

X

Короп Демид два дні міряв призвичаєними кроками широкі степи кубанські. Ішов із салдатським мішком за плечима від Катеринодару до своєї Ново-Мишастівської й відчував, як відходять у безвість чотири роки салдатчини, безглуздої війни, жорстоких боїв, окопів, бруду й нужі.

Ліворуч, за Кубанню зеленіли горосхили й синіли за ними кам'яні кряжі й верховини. Праворуч цвіло, колосилося, виноградом і садовиною наливалося багате Чорномор'я, — земля козацька, старими станицями засіяна, колишніми куренями запорозькими. Безмежні степові простори, казково-урожайні лани, веселі краєвиди, цілюще весняне повітря владно захопили його й наповнили душу якимось новим відчуванням. Наймитом, попихачем глитайні козацької, безправним городовиком пішов він звідси на війну, — і хазяїном кубанського краю, вільним громадянином Країни рад, вертається тепер додому. Здавалося, це для нього цвіли степові дзвіночки й ромашка, йому кивала смолка з високого пирію, для нього хвилювалася й вилискувала сріблом степова тирса, його зустрічали співом дзвінкоголосі жайворонки.

— Твої степи!.. Твоя земля!.. Г-гех, та й не дурно ж билися за радянську владу!.. Розступись, куркульня, — дай місце товаришеві Коропові!