… Рогожін поправлявся мляво, але вірно. Спочатку вітав у голубому мареві радісних спогадів і сподіванок. Тася сама підтримувала цей бадьорий соняшний настрій, — проте серйозних балачок уникала.
— Тасю… Нам треба, врешті, розв'язати наші непорозуміння. Ти пам'ятаєш нашу урускольську умову?
— Потім, потім, Гаврику… Насамперед — спокій і сон.
Приходив спокій і сон, а з ним верталися сили. Але відтоді Тася непомітно стала віддалятися, відгороджуватися від Рогожіна. Коли підвівся з ліжка й почав привчатися ходити, вона знов перейшла на „ви“. Майнула несподівана образлива думка. Не стримався й сказав Тасі одверто й просто:
— В своєму житті я тільки раз завинив проти вас і проти власної чести. Ви тоді призначили кару: смерть. Тепер мені ясно, чого ви так сердешно поставилися до мене в час тяжкої хвороби: сподівалися, що вмру.
Почервоніла до сліз. Це було несподіване обвинувачення, що вимагало цілковитої правди. Але всю правду Тася сказати не наважувалася. Спробувала викликати його самого на одвертість.
— Своїх вчинків пояснювати не стану. Запитаю тільки: чи справді ви тільки раз завинили проти мене й своєї чести?
Глянув на неї з докором:
— Ви ж сами знаєте…
— Ну, то скажу прямо: я була в армавірському лазареті 30 липня, після денікінців, і бачила вас там…
Здивовано зламав свої брови. Вона була в армавірському лазареті, коли він лежав там непритомний!.. Як це сталось? І чим це він міг так образити її? Згадав, що в бруді походного й окопного життя розгубив усі культурні звички, зашкаруб, загрубів, лаявсь іноді такими словечками, що в зубах від них залишалася оскомина. До повороту червоних в Армавір лежав немитий, брудний, вошивий, як і всі… Зніяковів і розгублено перепитав:
— Ви були в армавірському лазареті 30 липня?
Вона суворо зсунула брови. Тепер кінець… Усе ясно…
— Так, я була там. І нам нема про що далі балакати.
З цим повернулась і пішла.
Рогожін із болем відчув, що попав у якісь тенета й не знайде виходу. Невже він і досі не спокутував своєї провини? Що саме стало знов між ним і Тасею?
День-у-день гуляв в Емануелевському парку, проти госпіталю, абож сидів на бульварику Лермонтовської вулиці й думав. Чого таке складне й поплутане його життя, та й сам він такий ненатуральний, незвичайний?.. Пригадав Рябошапку, Нагнибіду, Коропа: живі, цікаві люди… А він?
І потроху манівцями, почав натрапляти на догадку. Читав колись цікаву книжку й запам'ятав цікаве слівце: інтеліґент-
