— Та моя ж золота Тасичко! Простіть дурну Маринку, я більше не буду. Я ж хотіла, щоб якнайкраще, бо ніяк не зрозумію… Ну, не буду, не буду.
Рогожін другого дня виписався з лазарету, й пішов до штабу південносхіднього фронту, куди входила 1-а стрілецька дивізія. На ґанку зустрів Байсунгурова.
— Рогожін!
— Климе! Невже ти? От іще раз — несподівана зустріч!
Приятелі обнялися.
— Ну, не зовсім несподівана. Я, брат, до тебе — комісаром…
— Як так?
— А ти ще не чув? У штабі Гайченця вирішили дати тобі 1-й стрілецький полк. Пішли наші вгору, Гаврику!
Рогожін не зміг сховати цілковитого задоволення.
— Ну що ж? Повоюємо, Климе!
— Хм… Може й повоюємо. Там далі видно буде.
— А що таке? Чого такий панахидний настрій?
— Та бачиш… Є така штука… Ти вільний зараз?
— Цілком вільний.
— Ходім на Гарячу горку, там погомонимо. А разом і на рідні гори глянемо. Сумую, брат, за Владикавказом!
Приятелі пішли через Миколаївський квітник. На кожнім кроці їм заступав дорогу живий квітник молодих і літніх красунь, веселих, безтурботних дівчат і жінок, що метеликами вилися біля штабу армії, біля всяких установ, абож проста ховалися в закутку курорту від життьових бур.
Байсунгуров задуманим поглядом провів якусь русяву головку й запитав:
— До речі, я чув, що ти женишся?
— Що ти? З ким?
— Та ти, брат, не валяй Ваньку. В госпіталі наших двоє лежало, розказували… Чи може не так? Ну, тоді вибач на цім слові.
Рогожін хвилинку помовчав.
— От що, Климе… Я колись розкажу тобі все. А покищо — прошу тебе, облиш цю тему. Повір, друже, — це не звичайна історія, а щось серйозніше.
Голос йому затремтів. Байсунгуров допитливо скосив очі на виснажене обличчя приятеля й тепло промовив:
— Ну, ну, — нехай і так. Я просто хотів допомогти тобі, дивак ти такий… З Рогожіною я знаюся давно. Приятелював, навіть. От я й подумав: може вам важко порозумітися, то я б пішов до неї від тебе сватом.
Жаден мускул не ворухнувся на обличчі Рогожіна. Тільки брови посунули до перенісся.
— Це — неможливо.
— Чому?
— Тому що вона — моя дружина ось уже більше 5 років.