знаменний день для Тасі, для П'ятигорського, для всієї Північно-Кавказької республіки.
Тася мов закам'яніла. Кінець! Тільки сліпий випадок може врятувати його!.. Тепер ясно: він після того не бачився з Нагнибідою й сам нічого не знає про шинелю з погонами…
Ніч минала — як тортури.
Уже з вечора 21 жовтня 1918 року П'ятигорським покотилися неімовірні чутки. Їх передавали пошепки. Говорили й боязко оглядалися. Слухали й не вірили.
Місто було перевантажене біженцями з різних шарів колишньої аристократії, буржуазії, чиновництва, що сподівалися пересидіти тут на Кавказі революційні бурі, абож вижидали слушного часу виступити активно. Князі Урусови, Шаховські, Щербатови, колишні міністри Рухлов і Добровольський, колишні генерали Радко-Дмітрієв і Рузький з нетерплячкою стежили за наступом денікінців. Був момент, коли головнокомандувач Автономов приїздив сюди, в кубло білогвардійщини, пропонувати Рузькому й Дмітрієву службу в червоній армії. Але обидва старі царські вояки рішуче відмовилися виступити проти „своїх“. „Свої“ тепер наближалися до П'ятигорського. Настрій був підвищено-напружений.
У місті якось не помічалося, що тут була тимчасова столиця Північного Кавказу. Найвищі крайові органи поступалися перед „сорокінщиною“, що нездоровою бурхливою повінню заливала П'ятигорське. Тут була ставка головнокомандувача, його штаб, його „дивізія особливого призначення“ і його власна ЧК. Ціла зграя дармоїдів, пришийхвостів, шукачів щастя, темних дільців і підозрілих жінок роєм гнойових мух крутилися навколо ставки.
В цьому оточенні Центральний виконавчий комітет Північно-Кавказької республіки, позбавлений своєї бази — катеринодарських робітничих кварталів, новоросійських заводів і доків, тихоріцьких і кавказьких майстерень — фактично опинився в руках Сорокіна. Найменші спроби обмежити сваволю головнокомандувача викликали лють і погрози.
Щоправда, ЦВК, не вважаючи на опір Сорокіна, спромігся організувати революційну військову раду, „як найвищу військову владу на Північному Кавказі“. Але й вона не змогла приборкати Сорокіна й припустила непоправну помилку, давши згоду розстріляти його супротивника, популярного командира таманців — Матвєєва.
Сорокінська авантура наростала як болячка.
Розкішний поїзд головнокомандувача з юрбою адьютантів, конвойців, музик і холуїв стояв на станції. Сорокін третій день пиячив. Темні очі його запали й горіли цілковитим боже-
