Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/134

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Одержавши варений ячмінь і кружку кип'яченої води, він намазував свій „кав'яр“ на тоненький шматок хліба, густо посипав сіллю і з'їдав із таким апетитом, що товаришів брали завидки. А вкинувши останні крихти до рота, серйозно попереджав інших:

— Ви ж не розходьтеся, — там іще в печі долото жарене.

І котився далі по своїй чоті. Біля нього спинялися; до нього зверталися за порадами.

— Тов. ротний! Чогось наш Чумаченко голову повісив…

— А то він за панами нудьгує… Такий уже добрий пан у нього був! Тільки шість раз і дав у морду, — а то все — в потилицю.

— Ха — ха — ха!..

— А їдять тебе блохи! Балакає, як шовком шиє!

— А що ж? Плакати та бульби носом пускати? Наша берьоть, їдять його мухи!

Раз Нагнибіда прийшов до Рогожіна задуманий.

— Є в мене, Гаврику, пляник… Що коли б із-за Кубані влаштувати фалшиву тривогу та відтягти туди їхні частини? А звідси вдарити тоді на Овечку?

— Думав я про це. Без гарматнів нічого не вийде, а в нас їх — кіт наплакав.

— Та хіба ж їх для цього багато треба? Даси нам два-три десятки гостинчиків для ворогів та парочку поганеньких кулеметів, то я тобі такий спектакль улаштую! Ось давай лишень, твою мапу, їдять її мухи з комарами.

Він заходився пояснювати свій плян.

— Я вже й містечко таке собі нагледів: біля хутора Надзорного.

— Чи ти не збожеволів, Нагнибідо? Це ж видима смерть!

— Ну що ж? Або рибку з'їсти, або на дно сісти. А хіба не видима смерть перти просто на ворожі кулемети, як ото ти надумав?

Плян Нагнибіди подобався. На правому березі Кубані, проти ворожого флангу заворушилися підводи. Возили дерево, дріт, старі бочки. Вночі порозставляли фалшиві гармати, замаскувавши їх гіллям. Денікінці занепокоїлися: перекинули сюди кілька частин, і підсилили артилерію. День-у-день їхні гармати грюкали на правий берег, намацуючи ворога, що, здавалося ховався в перелісках, готуючись до переправи.

Нагнибіда того ж дня зайшов до Рогожіна попрощатися. Вигляд у нього був винуватий: він приніс листа до Маринки.

— Ти не подумай, Гаврику… Я не боюся, багнет їм у пузо! Це я так, на всякий випадок.

— Добре, передам.

— Ні, не так. Може я ще й повернуся, — тоді не треба. А як щось там трапиться, — тоді віддай. Розумієш? Баба вона, браток, дуже хороша, їдять її мухи з комарами!