— Я знаю…
— Ну, от… І вдача в нас однакова. Живемо, можна сказати, радісно… Чого нам соплі розпускати? Ну його к шуту! Помреш, тоді й лежи серйозно! А доки живий — радуйся!.. Ну от… Ти не подумай, браток, що це сльози… Ха-ха!.. Їйжебогу — щось в око попало… Ну-да… А з Маринкою ми одне слово — пара… Ну, прощай!
— Слухай, Нагнибідо,— а може б хтось інший…
— От ти й мій командир і розумний парень, а дурак! Завтра тобі треба в лоба брати дві лінії окопів… А може б хтось інший?
Обидва полегшено засміялися й щиро обнялися.
Плян Нагнибіди був простий і сміливий до нахабства. Доки там денікінці пристрілювалися до фалшивих батарей, він з двома десятками таких же як сам, кращих на ввесь Терек пловців, вирядився по той рік річки, далі в тил денікінських позицій. Кубань тут шумує білою піною і мчить між берегами не гірше від Терека. Перед вечором із більшовицького берега, з ліска за коліном, попливли вузлуваті коренасті пеньки, навскоси, до денікінців. Спочатку це турбувало денікінців. Вони стріляли на пеньки з кулеметів і пильно обдивилися їх, коли вода прибивала їх до їхнього берега. Нічого підозрілого не було: звичайні собі пеньки, наготовлені десь улітку. Напевне річка змила… Пізніше, коли сірі сутіні впали на землю, через річку поплив пеньок не такий уже звичайний. Між корінням розкарячився кулемет. З води за пеньком визирало вусате обличчя Нагнибіди. Згодом другий такий пеньок, третій. До півночі пливли вони через Кубань, збиваючись на плесі біля кущів лози.
А з півночі з більшовицького берега ударила гармата, друга, третя. В небі шваркнуло кілька ракет. І враз заговорив усіма батареями й кулеметами денікінський берег. А тим часом кілька смільчаків з Нагнибідою заскочили в тил, застрочили кулеметами, сипнули свинцовим горохом з ґвинтівок, бухнули кількома бомбами, зім'яли ворожі застави й погнали їх до окопів, сіючи паніку.
— Більшовики переправилися!.. Більшовики пішли в наступ!..
Скільки їх тих більшовиків? Чота? Батальйон? Цілий полк? Роздумувати було ніколи і нічого не можна було розібрати за ревом власних батарей. Від Овечки й Кузьминки посилали частину за частиною до місця прориву. Дзвонили полкові телефони й паніка росла по фронту.
Годину після того, від станції Богословки загули більшовицькі гармати й полки нестримною лавою кинулися на денікінські позиції. Змели, зім'яли їх, відкинули на Овечку, забезпечивши на кілька днів з'їздові рад спокійну роботу.
Після бою Кубань викинула на більшовицький берег, біля х. Надзорного, тіло червоного командира чоти, селянина--
