першого вітру, щоб піти далі. Навколо тільки небо й піски, небо й піски. Хіба де по долинах лягло скупими плямами тоненьке снігове покривало.
Монотонно риплять вози. Сонно й нудно шелестить пісок під колесами. Грузнуть ноги пішаків і коней. Третій день іде армія манівцями, розтяглася вдалечінь і вшир. З бугра на бугор, з бугра на бугор, — здається, без кінця й краю. Глибоко занурюються в пісок колеса гармат: доводиться підпрягатися, щоб їх витягти. Їдуть тільки важко-хворі та поранені: підвід не вистачає. Їдуть та йдуть з армією й біженці-городовики, переважно сім'ї й родичі бійців.
Степ щодалі накладав своє тавро на цей мандрівний табір. Відставали, мішалися, розбивалися на групи. Хвороба остаточно розформовувала й переформовувала армію на свій лад. Вона втратила свій бойовий вигляд. Люди загорталися в лахміття. На лафетах сушилася абож вивітрювалася білизна. На багнетах бійців коливалися пакунки або й сами багнети з ґвинтівками опочивали в обозах.
На обличчях утома й байдужість. Групами сідали відпочивати, відставали, доганяли. Харчі на обліку. Води немає.
— Який чорт нас поніс сюди? Хіба кращих шляхів не знайшлося?
— Тут усі однакові: кажуть, верстов 250 буде до Астрахані.
— Не дійдемо!.. Коли б хоч не тиф!
— Нічого! Як умреться, то все минеться!
Мимо проїхало кільки штабних. Натомлений і слабосилий бородач заздро свиснув навздогін:
— Оці й за Астрахань доїдуть!.. Що їм? Пузо повне, ноги не болять! Їде собі та тютюнець покурює. Мабуть таки не дурень вигадав паном бути.
Один із вершників, чорнявий гострозорий чолов'яга, почувши дорікання, повернув коня назад.
— Ану, товаришок, сідай та під'їдеш трохи, а я розімну ноги.
— Та спасибі… Я й так.
— Сідай, сідай!.. Я покурю в компанії.
Пішов угурті. Витяг засмальцований кисет, зробив собі „собачу ножку“ й передав кисет далі. Курці хапалися за нього, аж руки тремтіли. Робили собі цигарки й спішили закурити. Але згодом почали переглядатися, спльовувати. Дехто навіть кинув потихеньку цигарку. Чорнявий мов не помічав і з насолодою затягувався.
— А що? Не до смаку мій тютюнець? Нічого, згодом привикнете. Зате — своїх власних плянтацій. Фабриканта Одарюка… Може чули?
— Тов. Одарюк! Як же це я тебе не впізнав? Та ми ж з тобою під Катеринодаром…
— Еге, під Катеринодаром!.. Так у мене пика ще батьківська була, бо ми пшеничненьким живилися. А тепер ось
