Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/143

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Рогожін непомітно, з прихованою тривогою стежив за Тасею.

— Тасю, ти б відпочила…

У Тасі обличчя з білого воску, але очі світилися, як і в Маринки.

— Нічого, Гаврику! Мені гарно.

Відтоді, як зустрілися в Моздоці після розгрому армії — ні слова не сказано між ними про недавні непорозуміння. Тася мовчала про свою жахливу помилку, щоб не одвернути його від себе навіки. Думала: „скажу, як побачу, що він зможе простити й забути“. Рогожін іще раніш вирішив, що треба зректися всяких прав на неї, завоювати довіру й повагу, а тоді — будь-що-буде.

Піски їх ріднили, повертали до юнацьких років. Обоє виросли в таких от степах над Урусколем і відчували їхній подих на кожному кроці. Рогожін особливо любив піски. Парубком було тижнями пропадав у піскових бурунах з рушницею. Бив хитрого лиса, бив хижого вовка, здирав шкіри й вертався з багатою здобиччю. Живився куріпками, заятиною, дрофами. Сіль брав із степових солоних ільменів. Своїм досвідом він тепер багато допомагав Тасі й усім хворим.

Одного разу забрав мішки й привіз із бурунів добрих півкопиці сухого кінського щавлю… Тася сміялася:

— Його й коні не їдять!

— Та й ми не їстимемо. Ми його питимемо. Ти ж любиш комлицький чай?

— Ах, чай… Коли б у нас комлицький чай, ми б половину хворих підняли. Він чудово живить і підбадьорює.

На першому ж привалі дістали води, нарубали сухих стеблин кінського щавлю, разом з листям і квітковим колосом, наварили, посолили, одцідили. Рогожін надоїв кобилячого молока, забілив чай і подав мисочку Тасі.

— Справді, чай!.. Гаврику, та це ж — знахідка! От не думала.. — Та ти в мене — урван.

Лукаво посміхнувся:

— Я таким і був. Хіба забула?

Почервоніла, пригадавши парубоцьке прізвище мужа.

— Я досі не знала, що ти такий…

— Який?

— Та бачиш… Ти тоді був шибайголова, страхіття для всіх „порядних“ людей. Потім дістав собі погони. А з таких виходять Сорокіни. І взагалі…

— Життя вчить, Тасю. А про своє офіцерство я тобі колись розкажу. Я його не шукав. Мені його накинули.

Подивилася допитливо й нічого не сказала. Заходилися вдвох поїти „чаєм“ хворих. Незабаром „комлицький чай“ став улюбленим напитком сотень і тисяч бійців. За браком припасів і доброго питва чай підтримував виснажених