Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/145

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

хані! Але вони донесуть туди нашу славу й запалять тисячі й сотні тисяч на борню. Ми вмремо, — армія не вмре, діла наші не вмруть? Ви чуєте? Армія повернеться мстивим, переможним гураґаном туди, звідки ми тікаємо! Я вірю в це! Вона повернеться!..

Він боляче закашлявся й виплюнув кривавий згусток. Крики захоплення покрили його слова.

Того ж дня батареї, підсилені кіньми, пішли вперед, а при обозах побільшало пішаків… Маленький, сухорлявий хворий Торський вибивався з сил, важко дихав і часто витирав нездоровий піт. Ночами його била пропасниця й кашель роздирав йому груди. Але він нікому не жалівся й щодня місив піски попліч усіх. На третій день він уже падав від знемоги.

Одарюк не спускав з нього очей і помітив, що він тихенько відстав від товаришів і заховався за пісковим бугром. Стурбований Одарюк бігцем кинувся туди. Торський лежав на м'якому піску й важко дихав. Одарюк схилився над ним і голос йому затремтів незвичайно м'яко:

— Володьо… Що це ти надумав?

Його погляд упав на кобур. Торський тихо посміхнувся.

— Невже ти вважаєш мене за такого боягуза? Ні, друже, я не думаю вкорочувати собі життя. Я просто умираю. От і все. Я не хочу вас обтяжувати, — там і так місця мало… Ти не бійся, це не довго… Тут, розуміеш, затишно… Я полежу й відпочину. Це ж чудесно — полежати й відпочити… Ах, Одарюк, як я втомився! Як утомився!..

Він зайшовся страшним кашлем і кров пішла йому горлом. Його обережно перенесли на підводу. Другого дня він помер.

 
***

Мертвих кидали, живі далі йшли, доки теж падали з ніг. Над хворими, знесиленими загонами нависла тривога: нема води. Ішли пісками, не зустрічаючи ніде худуків (копанок). Пробували здобути воду, але в ґрунті не було й ознак її. Вишукували по балочках тоненькі й маленькі цяточки снігу й вилизували їх язиками.

Стогін стояв над обозами:

— Води!.. Води!..

Тася йшла мов у чаду, змарніла докраю, з порепаними від спраги й вітру губами. Маринка несла маленьку Катрусю: Її мати вмерла від тифу. Вмираючи, прохала Маринку не кидати дитини, стати їй за матір. Дитина скигліла й благальними великими очима дивилася на Маринку. Серце Маринці краялося. Вона догнала Тасю.

— Тасю, ти вчилася на лікаря… Скажи мені… — Тільки не подумай чогось такого… Чи скоро в жінки буває молоко, як вона завагітніє?