намулом, падали просто в воду і глитали, глитали її… щоб зразу ж виплюнути назад.
Це була гіркосолона вонюча мочажина.
Після півгодини люди сиділи й лежали навкруги в глибокому розпачі. Навіщо йти далі? Чи не краще вмерти тут, без зайвих мук?
У Тасі крутилося в голові від спраги й утоми. Вона пішла з Маринкою допомогти кільком роздавленим біля озера. Сонце сідало в жовтаво-сизих хмарах і тіні лягали від сусідніх бугрів. Тася випадково глянула в замерзлу калюжу й жахнулася. Звідти виглянуло страшне обличчя з порепаними губами, потріскане, обвітряне. Тільки великі очі нагадували колишню Тасю. Спочатку хитнулася назад. А потім… Не однаково хіба? Людям потрібні її руки, а не обличчя. А Гаврикові… Четвертий день немає Гаврика. Група тане, як сніг весною. Люди мруть, відстають, гинуть безвісти.
Безмежний розпач охопив Тасю; пекучі сльози підступили до очей. Повернула до піскових бугрів, зійшла на гребінь і глянула навкруги. Скільки хватало ока, лежали піскові замети, застилаючи краєвиди. Мертва тиша навколо, мовчання пустелі… Відчування важкої самітности охопило Тасю й вона, знеможена, опустилася, ридаючи на землю. Чи треба було жити, боротись, любити й ненавидіти, щоб самітній умерти в оцій пісковій пустелі?
— Тасю!..
Схопилася, власним вухам не повіривши. Буйним хмелем ударила в голову радість. Кинулася до нього.
— Мужу мій!
Небо хитнулося обабіч і піски поплили кудись угору. Обережно опустив її на м'який пісок, поклав голову на коліна й поцілував милі очі.
— Не плач! Усе буде гаразд!.. Я шукав води, Тасю… Ми пішли мертвою дорогою. Трохи ліворуч є старі комлицькі худуки. Ось — на!
Він витяг із кишені пляшку з бруднуватою водою й простиг до Тасиних губ. Тася вхопилася обома руками за пляшку й непереборна жага на момент перекривила її обличчя. Але останнім зусиллям волі одірвалася від спокуси.
— Не можу, Гаврику!.. Сама, потай від усіх, потай від Маринки, не можу!..
— Дурненька! Я й не дам тобі всієї, — зразу не можна. Половину я віддам Маринці. А через годину — всі люди питимуть уволю.
Припала до пляшки й пила захлинаючись, цокаючи зубами об скло. Аж тепер відчула, як ослабла. Сльози сами текли з очей.
— Буде!..
— Ще, любий!..
