Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/150

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Я ще вся в полоні власного життя. Ну от (вона засоромилася)… недавно ходила хмара-хмарою й на інших смуток наводила. Тепер радію й вас цим дратую. А в неї власного життя й власного горя немає. Ви його не побачите. Де такі жінки беруться, Климе? От я скільки вчилася, думала, мудрувала, а Маринка прийшла й перетворила мене наново. Бережіть її, Климе. Такі — не живуть, а горять.

Маринка, справді, горіла й догоряла останнім ясним полум'ям. У неї хтось із відсталих частин украв козу. Маленька хвора Катрушка зачевріла й умерла. Тася думала, спочатку, що Маринка виплаче свої очі й прокляне світ. Але по кількох днях вона вже сяла за роботою, як свічка.

Трудно сказати, де взялися невичерпні запаси творчої любови в цієї недавньої батрачки, що поневірялася до вінця по наймах, а після вінця попала в вир імперіялістичної війни та революції! Нагнибіду забрали до армії. Маринка сама орала, косила, молотила, одробляла землевласникові „скопщину“ й ждала, ждала, ждала. Революція змела Маринчині убогі мрії про дрібненьке власне щастя, поставивши руба гасло: „все — або нічого“. Завірюха громадянської війни знесла Маринчину хату, забрала мужа, загнала її саму в голодні піски, одняла останню втіху, а Маринка вся світилася горінням громадського подвигу, віддавала всю свою ласку й клопоти вошивим, голодним, півмертвим тифозним і сіяла навкруги світло й тепло. Її материнські турботи оточували завжди найнещасніших, найубогіших, безнадійно-хворих. Її благословенну руку відчували на своєму чолі півмертві, в останній агонії, і часто м'яка посмішка сходила на їхні вуста. З тією посмішкою вони й умирали.

Байсунгуров сам не помічав, як біля Маринки розглажувалися зморшки на його похмурому обличчі. Раз майнула цікава думка. Не втримався й запитав:

— Маринко… А що коли б ви попали в полон до денікінців? Ви б же й там ходили за їхніми хворими й пораненими. Ви не можете без цього.

Маринка тріпнулася, як поранений птах:

— Я б там умерла! Руки б собі поодгризала, а до їх би не пішла робити! Це ж від їх усе… Це вони…

Вона по-дитячому хлипнула й схвильовано відійшла геть.

Якось випала коротка відлига. На ніч спинилися на падині біля убогих комлицьких худуків-копанок. Крізь теплу млу небо сіяло на піски золоті маки. Рогожін нарубав гребенчуку й розвів огонь. Байсунгуров помагав Маринці варити „комлицький чай“. Тася дрімала, поклавши голову на коліна мужа й укрившись полою його шинелі.

Байсунгуров розчулився.

— Чорт його знає, яка вона химерна та доля людська: не знаєш, де знайдеш, а де загубиш… Розкажи мені, Гаврику,