Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/151

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

що вас розлучило з Тасею, коли це не секрет. Ти колись мені дав слово.

Тася заворушилася під полою й притисла до своєї щоки руку мужа.

— Ні, це тепер не секрет. Це добре, що ти запитав. А то були такі часи, що, навіть, Маринка дивилася на мене вовком.

Маринка розсміялася:

— Не люблю, коли — серця докупи, а люди — нарізно.

— Дак ото ж — не моя в тому вина… Ти знав, Климе, стару Кологривиху?

— Аякже! Жива казка з терської старовини.

— Ну от… Вона сама налічувала собі 87 років, а було їй і того більше. Пам'ятала ще Дуньку Догадиху, — ту знамениту червленську Дуньку, що за нею впадав Лермонтов. У її родині поет написав і свою знамениту „Козачу колискову пісню“… Вона приятелювала з відомим на всій лінії Єпішкою Сехіним, що в Толстого, в „Козаках“, виступає під ім'ям Єрошки… А сама була така красуня, що, як говорила бабуся Євпловна, — „на неї совісно було й дивитись“… І була вона така нещасна, що до кінця днів своїх плекала в серці тільки ненависть до людей. Її зрадив муж — і горда козачка відтоді закопалася в своїм хуторі, в пісках, біля Урусколя й прожила там вовком майже до смерти. Працювала як віл. Власною рукою забила не одного абрека, що намагався пограбувати хутір. Любила виховувати сиріток-дівчаток і влаштовувала їх потім у манастир… Аби тільки не заміж!..

Голос Рогожіна потеплішав і Тася відчула, як рука його м'яко пригорнула її до себе.

— Тут, над Урусколем, я побачив уперше Тасю. Була вона для мене — як зоря в небі… Ти ж пам'ятаєш, Климе, що я тоді був за один? Цілковитий байгуш, син удови козачки. Тинявся по наймах, набув собі лихої слави урвана, шибай-голови. Куди мені — до вихованки гордовитої Кологривихи! Проте в мене була вдача, мабуть, не м'якіша, як у Кологривихи. Я пішов до неї: — „Віддайте за мене Тасю! На руках її носитиму! Будете за мною як за кам'яною стіною“… Вона мовчки покликала наймита: — „Проведи ось цього хлопця за ворота, — він не туди попав“… Я переждав кільки днів і знов до неї: — „Ганно Андріївно, подумайте про старість, а я для вас“… Вона прикро засміялася: — „Ходи хлопче, геть та більше не потикайся! Не дивись високо вгору, а рубай вербу по собі!“… Я закипів: — „Викраду!“… І почалася жорстока війна.

Маринка, вся зацікавлена, слухала, широко розкривши очі. Байсунгуров мовчки підкладав сухі гілки в огонь.

— Я блукав як тінь навколо хутора. Двічі здибався з Тасею. Подивилася зацікавлена, на такого одоробла, зашарілася, засміялася і втекла. Тут у мене трапилася історія з Доногуєвим. Ти знаєш, Климе, Доногуєва?