Маринка засміялася й замахала руками:
— Не буду, не буду, мовчи вже…
І вона зайшлася кашлем. Байсунгуров з тривогою дивився на неї.
Маринка танула, це факт. Останніх днів стали помічати, що вона частіше сідає відпочити, як тяжко слаба.
— Що з тобою, Маринко? Тобі зле?
Світла усмішка золотила схудле личко:
— Мені добре, Тасю, не турбуйся.
Другого дня вона захворіла на тиф. Зранку намагалася йти за підводами, але не змогла. З винуватою посмішкою сіла на пісок.
— Ви не турбуйтеся, це пройде… Я б заснула, Тасю… Ти не плач! Це тільки так думають, що вмирати страшно. Ти не плач, Тасю!
Але Тася плакала. І плакав Рогожін, цілуючи золоті Маринчини руки. І Байсунгурову суворі очі припали солоною росою, коли він підняв Маринку й поніс до підводи.
Маринка зніяковіла й дорогою шепнула:
— Я вам зробила боляче, Климе?
— Ні, моя золота Маринко!.. Я розумію тепер твою ясну правду!
— Климе!.. Ми всі вмремо… Ми не вийдемо з цих пісків… Треба уміти вмерти, Климе!
— Так, моя любо, — треба вміти вмерти, щоб з цього народилася нова леґенда, нові поривання, нове життя.
— Я вас прошу, Климе, — заступіть моє місце біля хворих…
— Життя віддам, Маринко!
— Я знаю… А тепер — нахились… Мені не сила…
Байсунгуров нахилився й на губах його затремтів поцілунок — такий слабий, як обірвана пелюстка степового червоного маку.
Маринка була — як надломлена квітка. Перша ж хвороба зв'ялила її протягом одного дня. Умирала — мов до вінця збиралася:
— Ти не плач, Тасю… Я рада, що так умираю. Що я? Яке моє життя було? А тут — і я частинка цілої армії… І моє життя вплелося в її життя… Не плач, Климе… Я вже піду…
Маринка, маленька жінка з великим серцем, пішла за сотнями й тисячами інших Маринок, Нагнибід, Рябошапок і всіх тих, кого сама ти знаєш, о, мамо, революціє!
Минали дні, сірі, як нудьга й одноманітні, як степова далечінь. Хворі, голодні, обірвані загони 11-ї армії йшли врозтіч манівцями, тисячами стежок — по бездоріжжю.
