він не зачепить: деякі загони пошарпає тільки метелицею й холодом. А хто попаде просто йому в пащу — тому біда.
— Що ж… Давайте боротися! Щось може й зробимо.
До пізнього вечора табір готувався до зустрічі страшного гостя. Вечором Рогожін тривожно оглянув незвичайне небо. Червоно-мусянжове сонце сідало за бугри, оточене мутножовтавим покотьолом. На сході, на обрії вставала якась зловісно-біла опара. Щезли всякі сумніви: наближався шурган.
Рогожін улаштував із Байсунгуровим затишок за високим буруном. Перекинули набік повозку, колесами під бугор, засипали її від бугра піском, щоб не знесло вітром, розчистили спереду містечко. Потім дістали води, зварили в запас „комлицького чаю“, спекли печеню з дудака. Байсунгуров був урочисто-спокійний і лагідний. Він дістав із свого мішка запас сухарів — цілий десяток — і передав Рогожіну.
— Поклади, Гаврику, до своєї торби… Так зручніше буде.
— Що це ти надумав?
— Аж нічогісінько… Хочу бути повноправним членом нашої комуни, от і все… А тепер, Тасю, розкажіть мені ще про Маринку. Може нас засипле пісками й попливуть віки над нашою могилою. Буду тоді лежати й думати про неї.
— Що ж вам розказати, Климе? Ви ж її знаєте… Отака вона була з самого Владикавказу: як соняшний промінь…
— Як вона прийшла до вас?
— Їхній хутір спалили чеченці. Вона подалася до Владикавказу шукати роботи. Зустріла я її на базарі й ураз вона полонила мене своїми ясними очима. Ну от вам і сказати не вмію: як ото тихий ранок теплою весною.
— Говоріть… говоріть…
— Я її взяла до себе в шпиталь. Вона зразу ж цілком віддала себе пораненим і хворим. Горіла, а не жила. Така ясна була, така щира — увесь шпиталь на неї молився. При ній стихали найбуйніші! Від її ласки розтоплювалося найчерствіше серце!
— Говоріть… говоріть…
— Вона ніколи нічого не заперечувала, нікому не докоряла й не доводила. Вона тільки діяла. І ділами своїми переконувала краще від усяких доказів.
— Говоріть… говоріть…
— Я по собі це знаю. Нам школа, література й життя прищепили багато нездорового. Ми більше вагаємося, наміряємося й вибираємо, ніж діємо. І виходить у нас плутане життя з сумнівами й хитанням… Вона навчила мене діяти, а не вагатися.
— Ах, Тасю, коли б ви знали…
Байсунгуров важко хлипнув і уткнув обличчя в долоні. Рогожін устав і тихо відійшов набрати гребенчуку. Тася поклала свою теплу руку на буйні кучері Байсунгурова.
