Сторінка:Капельгородський П. Шурган (1932).pdf/164

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ах, Тасю, — я дав би самого себе пошматувати, щоб ти була тепер далеко, далеко…

— Дай руку, любий! Ти не сумуй, — це тільки момент. Держи мене міцніше. Умерти з тобою, в твоїх обіймах, не страшно. Гине вся армія, Гаврику! Ми в ній тільки малюсісінькі крихотки. Гине вся армія, що майже рік стримувала денікінщину на Кавказі! Хто знає? Може це найважливіша послуга революції… Хто знає? Може згодом це буде одна з найславніших сторінок історії — і наша боротьба і наша смерть… І співці складуть нам свої пісні!.. І з нею, з армією, житимемо в спогадах людей і ми, її маленькі пісчинки!..

— Тасю, хороша моя! Чом я не спізнав тебе раніш? Чом таке коротке було наше щастя?

— Не жалій, любий! Може б тоді нічого цього не було — ні великих страждань, ні великих радощів. Дай мені твої губи, коханий! Коли прийде смерть, заступи їй дорогу! Випий сам мій останній подих!.. Мужу мій!..

— Прощай, моя золота дівчинко, моя дружина незаймана!..

А навколо вже закрутила, заголосила, затанцювала над степами страшна хуртовина. Здавалося якась люта, скажена сила зірвалася з цепу й мчалася у безвість із ревом і посвистом. Хмари котилися просто по землі, а піски повисли над хмарами. Все змішалося — небо й земля. Страшенна буря скиглила й вила, розриваючи своїми кігтями піскові кучугури, крутила й жбурляла їх велетенськими жменями на всі боки, била гострим, як цвяхи, піском і камінцями й перекочувала бугри з місця на місце.

Настав день, але було темно як уночі. Зійшло сонце, але його похоронила земля, що встала порохнявою вище хмар.

Табір тримався недовго. Шалений вітер перевернув і розметав вози і покотив їх покотом у пітьму чорного дня, розкидаючи поранених і хворих. Бігли очманілі коні, бігли люди й падали, ховаючись за бугри, а бугри вставали й перекочувалися через трупи й летіли в безмежну далечінь.

11-а армія переходила свою останню страдницьку путь.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

80–90 тисяч їх рушило в піски і тільки 40 тисяч, хворих і знесилених, дійшло Астрахані та Яндиків. Близько двадцяти тисяч мусіли зразу ж лягти до лазаретів.

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Котилися дні, тижні, місяці, — рік минув у нових бурях і клясових боях. Відроджена й поповнена 11-а армія, спільно з іншими, вертала назад, на Кубань і Терек, змітаючи денікінців на Новоросійське, Владикавказ, Кізляр, за гори, за море, за кордони.

Розірваний ланцюг історичної неминучости замкнувся знову.


Полтава, 1930 року.