„Шановний Леве Юхимовичу! Полкові приятелі сповістили мене про перевод до Владикавказу, в розпорядження військового отамана, офіцера нашого полку Г. П. Рогожіна, здається, твого ж таки одностаничника. Вважаю за свій обов'язок попередити, що Рогожін мав у нас непевну репутацію „більшовика“. Салдати провели його до ради „собачих і рачачих депутатів“, де він частенько підтримував наших горлопанів. Був особисто знайомий з більшовицьким коноводом — Пономарьовим і має від нього рекомендацію до владикавказьких більшовиків. Від таких співробітників раджу подалі. А втім — дивися сам, моя справа попередити… У Ставрополі розклад посилюється. В губернії більшість іде за есерами, а в місті — за більшовиками. Звісно, тим і іншим негідникам — одна ціна. Ставропольська „рада собачих і всяких таких інших депутатів“ готується захопити владу й обмірковує справу організації „комітету громадського спасіння для боротьби з контрреволюцією“, — себто з нами. Міська дума, переважно з кадетів та з есерів, з свого боку наміряється утворити „добровільницьку дружину для самоохорони“. Що з цього всього вийде, незабаром побачимо. Салдати мітинґують і збираються бити офіцерів. Приємного мало. З цих причин прошу не забути старого приятеля й улаштувати мене десь там біля себе. Вся надія теперь тільки на козаків. Від них ждемо порядку й законности. Не забудь, друже, про відданого приятеля, підполковника П. Смірнова“.
Перечитавши листа, Л. Ю. Медяник кілька хвилин у задумі тарабанив пучками по краю стола. Потім знов старанно заховав листи до секретної шухлядки, подзвонив кур'єра й попрохав до себе Рогожіна.
Заступник терського отамана мав заздрісну здібність говорити лагідним, переконливим голосом, що доходив до самого серця. До того ще чарував співбесідників ясною щиро-товариською посмішкою. Розмову починав завжди з основного.
— Чи можу я на вас цілком покластися, Гавриле Петровичу?
— Безумовно так.
— Ви, здається, були в Ставрополі членом ради салдатських депутатів?
— Маю такий мандат.
— А чи правда, що вас там вважали за більшовика?
Рогожін весело засміявся.
— Був такий гріх. Бачте, я вийшов, як і ви, з бідняцької сім'ї. До 18 років наймитував. Потім зі мною трапилася просто таки неймовірна пригода, — колись, може, розкажу про неї. Одне слово — мені найняли репетитора й підготували до військової школи.
— Точнісінько так, як і зі мною.
— Правда? Ну тоді ви мене швидше зрозумієте. В школі між юнкерами я був, так би мовити, вороною в білому пір'ї.
