Коли почув на рундуці легенькі кроки і двері відчинилися, підвівся зацікавлений, відчуваючи якусь незручність. І враз усією істотою своєю рвонувся назустріч.
— Тасю?… Ти?
Полум'я пожежею спалахнуло на ніжних дівочих щоках. Тоненькі чіткі брови здивовано підвелися над теплими темнокаштановими очима. Милі дитячі губи затремтіли з несподіванки.
— Гаврику!.. Гавриле Петровичу!..
Розгублено ступила й спинилася, безвладно спустивши рвійно піднесені руки. Рогожін не счувся, як опинилася в його обіймах така рідна й близька, така далека й недосяжна. Підвів її до стільця, посадив і став на коліна, не випускаючи з рук стрункого дівочого стану.
— Тасю, кохання моє!.. Молю тебе, не тікай! Дай же хоч тепер вияснити непорозуміння, що нас роз'єднало. Шість років, Тасю!.. Ти чуєш?.. Шість років кожна думка про тебе, кожен мій помисел тобі! Я не знаю, що зі мною, Тасю. Я не можу так більше… Ти пам'ятаєш наші степові шургани над Урусколем? Мене скрутив, поламав і понівечив такий шурган, Тасю. Він кинув мене тобі під ноги, відірвав від рідного ґрунту, погнав-покотив на чужі шляхи, на широкі простори. Я не вмію сказати всього, Тасю! Моя душа в сльозах і серце в тузі…
Голос йому затремтів і голова покірно схилилася їй на коліна. Раптом відчув, як маленька ніжна рука з нерішучою ласкою лягла йому на кучері і знов упала геть осторонь.
Підвів голову й заглянув у миле схвильоване обличчя. Русяві довгі вії до половини прикривали знайомі правдиві очі: очевидячки ховалася від нього й вивчала його в новій постаті. І знов охопила його тривога, як і на вулиці, як і в натовпі, де він часто відчував свою подвоєність.
— Тасю, не спіши сказати свій присуд — спочатку вислухай! Ось уже п'ять років я став ради тебе попихачем у чужих руках. Така була воля Ганни Андріївни…
Цього, мабуть, не треба було казати: вона вороже відсахнулася з наявним бажанням встати.
— Сядьте, Гавриле Петровичу, поговоримо.
Важко підвівся й сів край столу, схиливши голову на руки.
— Я всі роки шукав сліду вашого, але так і не взнав, де ви й що ви. Навпаки, ви знали, де я вчився, але жадним словом не обізвалися.
Вона почервоніла й ухилилася від цієї теми, перевівши на інше:
— Після смерти Ганни Андріївни я вчилася, як і ви. Була в Москві на курсах, тепер от повернулася.
Несподівано пригадала, з чим він прийшов до неї і теплі очі бризнули промінням прихованої ласки й співчуття.
