— Ех, та й усиплю ж я тепер бритолобим!.. Держись, Азія!
Доногуєв увесь час вештався з вагона до вагона й підсипав жару. Щодалі більше й більше серця салдатські горіли бажанням помсти. Хто винен? Чия провокація? Цього не розглядали. Готова, ще царським урядом прищеплена думка, скеровувала мстиві погляди в бік Чечні.
А вона, як на те, розляглася зразу за Качкаликівським кряжем, замикаючи кумицьку низину мальовничим півколом. Зелені горосхили збігали м'якими лініями мало не до самої колії, затуляючи неприступні скелясті верховини — колишнє царство Шаміля. Праворуч залишилися напівзруйновані оселі Умахан-Юрта й Істису. Ліворуч — Гелдиген і білі саклі чеченської Москви — Гудермесу. Спереду сіріло полотно розібраної залізниці.
Крик обурення вибухнув у повітря и покотився горами. Ешельон спинився й заметушився. З вагонів повискакували салдати і пішли розстрільнями поперед саперів. А трохи згодом гармати вже важко бухикали, посилаючи свої гостинці до чеченських авулів.
І десь на верховині Хобі-Шавдону замайорив чеченський значок, скликаючи джиґітів для атаки поїзду.
З весни до осени Владикавказ полощуть рясні дощі. Налетить теплий вітер із степів, затремтить, заб'ється в холодних обіймах снігових кряжів і котиться назад, над містом, сивими, волохатими хмарами і падає буйною зливою на чистенькі вимиті вулиці, на чепурні будинки, зелені садки й високі тополі. А по кількох хвилинах південне сонце вже сіє золоті маки над Владикавказом і жадібно випиває кожну краплину щедрої зливи. Тоді прозоре повітря дихає цілющим подихом гірських верховин і в грудях молодо цвіте радість.
Рогожін любив у такі хвилини заглянути сам на сам на знаменитий „Трек“, де так легко скинути всі сумніви й вагання в буйні хвилі Терека.
А кожен день ставив нові й нові запитання, вимагаючи негайної відповіді. Щодалі більшало почуття розладнаности. Військову аристократію становило тісне коло з багатих козацьких фамілій. Поміж Рогожіним і ними стояли довгі роки наймів, поневіряння і кожен загорьований карбованець, що він заробив колись по їхніх садках та виноградниках. Це було підсвідоме чуття вчорашнього бідняка, що пробивалося кріз пізніші нашарування. Воно бунтувало проти золотих погонів, проти незмінного штаб-офіцерського військового апарату.
Але ті ж золоті погони стриміли тепер і на його власних плечах, а виблиск їхній відбивався на його психіці. Йому приємно було приймати ознаки військової пошани від „нижніх чинів“; мимоволі стрункіше ступалося, коли на вулиці назу-
