стріч летіла команда: „Гостріше позір праворуч!“, і ціла чота, проходячи мимо, „їла його очима“. Він уперто потішав себе вірою в золотопогонну демократію, в братнє співжиття хазяїна-офіцера і наймита-козака чи городовика. Часом над усім зринала полохлива думка:
— Та що ж це таке? Невже Тася сказала правду і я — звичайний собі зрадник? Невже зовнішня форма вплинула на внутрішню суть?
Силкувався довести, що нічого схожого немає. Хіба ж не було видатних революціонерів серед військовиків? Хіба Ашенбренер не висидів 20 років у казематах Шлісельбурґу, а декабристи-офіцери хіба не пішли на каторгу й шибеницю?
Але невмолиме життя щодня давало нові й нові докази, що час дворянсько-офіцерських та демократично-народницьких революцій минув і що є тепер тільки два табори в новій, загостреній боротьбі.
Якось він ішов тінистим бульваром Олександровської вулиці і проти театру, на зупинці трамваю, натрапив на одну з тодішніх звичайних історій. Молодий прапорщик у пенсне й новеньких погонах, обминаючи трамвай, необережно штовхнув салдата. З кожним це могло трапитись там, де публіка з бою бере вагони. Але восени 1917 року офіцер мусів бути обережнішим ніж всяка інша людина: салдати ще не встигли забути недавню муштру з ляпасами. Ту ж мить прапорщика оточив натовп пошарпаних салдатських шинелів і видублених вітрами й морозами обличь.
— Ти кого ж це штовхаєш, га? Проти кого кулаки свої сучиш, офіцерська твоя морда?
— Іш ти, наволоч! Учора начепив погони, а сьогодні вже — салдата під ребра?
— Та бий його, Петренко! Чого ти церемонії розводиш?
— Братишки! Сюди!.. Офіцера зцапали!
Прапорщик безпорадно оглядався, білий і розгублений.
— Товариші! Це ж ненавмисне… З кожним трапляється…
— Мовчи, барбос! Які ми тобі товариші?
— Іш, вирядився півнем, шпінґалет кадетський! Знімай свої погони, сука!
— Дай дорогу, я його поблагословлю!
— Го — го — го!.. Навались, хлоп'ята, на золотопогонника!
Рогожін побачив крізь натовп перелякане обличчя якогось глистоподібного маминого синка з тих, що до війни пускали димом своє життя в чаду аристократичних ресторанів, а під час війни одсиджувалися в інтендантських окопах та по різних евакуаційних пунктах. Що йому, власне, до цього антипатичного фертика? Рогожін, навіть, не бачив, з якої причини причепилися до нього салдати.
А втім якесь почуття солідарности несподівано штовхнуло його на захист прапорщика. Раптом накреслив собі плян.
