Нагнибіда переговорив із своїми товаришами й перегнувся з вікна.
— Давайте вашу руку, Гавриле Петровичу! Містечко знайдеться. Але в двері — ніяка сила. Ех… підсобіть там, братишки!
Високий, чорнявий салдат, що пропонував недавно Рогожінові таке незручне місце в вагоні, зіскочив із ступеньки й підставив коліно.
— Становіться, пане хорунжий… Своїй людині ми завжди уважимо. Коли, значить, не якась там золотопогонна наволоч…
Рогожін ніяково глянув на доброзичливого балакуна й поліз у вікно. Перевантажений донікуди поїзд важко смикнувся, брязнув, заскреготів і тихо посунув до Прохладної, з довгими нудними зупинками на станціях, з наступами нових і нових салдатів на вагони, з лайкою й безладдям.
Рогожін сидів з Нагнибідою на чиїйсь скриньці, в густій мішанині живих тіл, мішків, вузлів, що зверху донизу, вподовж і впоперек набили вагон. Нагнибіда захоплено пояснював сусідам:
— Це, братишки, справжній таки наш офіцер, а не якась там шкура… Ми з ним колись не раз косили пшеничку багачам товстопузим та виноградники обкопували… Так то! Своїм горбом усього дійшов!
Рябошапка неймовірно поглядав на хорунжого.
— Дак чого ж ви тепер отих цяцьок не скинете?
— Та… не було часу добре над цим подумати… Тільки-тільки що з школи.
Нагнибіда підхопив, захлинаючись:
— Скинь їх, Гаврило Петровичу, — ну їх до маминої бабушки! Катай з нами на Кубань буржуїв бити, їдять його мухи з комарями! Пам'ятаєш, як ми з тобою нашому пузанові сапатку набили?
Рогожін мимоволі всміхнувся:
— То — інша річ… Там наша брала.
— І тут — наша берьоть! Ех, брат, і заварили ж ми тепер кашу, їдять його мухи з комарями! На всю Росію! Ось послухай ти мене, чудачина. Тут діло сурйозне піде! Або вони нас, або ми їх! І нам тепер учених людей он як треба. Ми б тебе, браток, зразу — за командира! А то був тут у нас — шкура… Доногуєв. Напаскудив та й утік.
— Знаю його. Наволоч. Вам же краще, що втік.
— Ну, то ще, брат, хто зна, кому краще! Коли б ми його, гада, впіймали, зразу б багнет у пузо й кишки геть. Він, сука, в нас цілу батарею збриндив. Зняв з плятформ, нібито проти чеченців, а тоді — на передки та з кількома такими шкурами й подався до козаків за Терек.
— А як же ти, Нагнибідо, Маринку свою покинув? Там же тепер така колотнеча…
