І так якось складалося, що чиясь всевладна рука доставляла телеграму адресатові якраз останньої хвилини, коли вже поїзд проходив станцію. Іноді на перон вискакували з погрозами робітники, але поїзд майже не затримував ходи й летів далі, поблискуючи вікнами, затуленими завісами.
Того дня по залізничних майстернях і робітничих комірчинах розлізлися неймовірні чутки:
— Антанта послала своїх представників до Каледіна.
— Та не Антанта, а Миколай Миколайович.
— А я чув, ніби він сам проскочив на Дон із своїм штабом.
— Бреши більше! На чортового батька Каледінові старе барахло?
— А що ти думаєш? Для представництва, для марки! Туди тепер на Дон звідусіль пливе старе гайно.
— Дак чого ж наші комітети ловлять ґав? Коли йде мимо невідомий поїзд — стій! А як не слухає, то можна в тупик загнати або й під одкос пустити.
— Хіба не знаєш наших комітетів? Хто там засів? Хто хазяйнує на станції? Хто порядкує на всій залізниці?
Поки що на всій залізниці порядкував „Вікжел“ — Всеросійський виконавчий залізничний комітет, що спочатку вороже ставився до більшовиків. З його ласки в правліннях та залізничних управах сиділи генерал-інженери Печковський та Крігер-Войновський з цілою армією старих службовців. З їхнього спеціяльного наказу начальники станцій сами пропускали таємничий поїзд, виставляючи до стрілок надійних стрілочників. А всемогутній (для того часу) Вікжел утихомирював схвильовану залізницю телеграмою:
„Поїзд погоджено Вікжелем. Екстренна нарада державного значення“…
Леушківську, Криловську, Кущовську проскочили непомітно. На Степній паровіз, засапавшись, спинився біля водотоки, подалі від перону й заходився похапцем глитати воду. Тим часом до нього метнулося з станції п'ять розкуйовджених постатей у кашкетах і заялозених кожанках. Чорновусий здоров'як почепився на ступеньки заднього вагона й почав торготіти в двері, вигукуючи:
— Відчиніть!.. Іменем революції вимагаю!
Двері відхилилися. Дорогу рішуче заступив поставний осавул у майстерно пошитій черкесці тонкого даґестанського сукна. Спокійним, упевненим рухом підніс він свисток до повних соковитих губ і подав наказ рушати. А потім того наїжачив свої брови над банькатими холодними очима й гостро запитав:
— Вам чого тут треба?
— Документи перевірити.
— Я — комендант поїзду, душа моя. Я сам відповідаю за документи. Поїзд екстренний, спеціяльного призначення й жадним перевіркам не підлягає.
