— Повернути назад?.. Легко сказати… А коли б тобі, Гаврику, довелося сьогодні розстрілювати, спільно з Нагнибідами, отамана Караулова, вчорашнього друга-приятеля? Чи зміг би ти взяти на мушку свої недавні симпатії?
Повісив голову.
— Ні, — сьогодні ще цього не можу…
І сам собі, з гострим докором зауважив:
— Ото то ж бо й є!.. Ні сьогодні, ні завтра ти ще цього не зможеш. А треба, щоб ти зміг підвести руку на своє вчорашнє „я“. Воно, твоє вчорашнє „я“, мусить умерти. От у чому — мудрий присуд Тасі.
Щобільше думав, то яснішала путь і м'язи повніше наливалися прагненням… Жити!.. Боротися!.. Перемагати!
Бадьоріше повернув до залізниці й пішов далі, на північ, на Кубанщину, на зустріч шурганам.
Понад колією було людно й бучно. Рушив кавказько-турецький фронт могутнім стихійним потоком, забив залізницю ешельонами, засіяв шляхи подорожніми, голодом, хворобами, безладдям. Поїзди часом ішли „в потилицю“, один по одному. Вагони тріщали від живого вантажу. Одні, виснажені докраю безсонними ночами, зривалися з дахів і буферів під колеса, другі лізли натомість десятками. Здорові й хворі, з тифом, з цингою й малярією, в лахмітті й струпах сунули вони на північ, громили з голодухи порожні базари й станції, ганялися за телеграфістами й машиністами, ставили до стінки чергових.
— Дайош путь!
— Дайош паровоза, або кишки геть!
— Гони дужче, продажня душе! Крути, Гаврило!
А поїзди лізли все млявіше і пробка міцніше забивала залізницю. Десятки тисяч скупчувалися на вузлах і пересадках, сараною рухалися понад колією й шляхами, навпростець, осідали по містах і станціях, губили голову від безладдя, недоїдання, злиднів, нерозуміння всього, що діялося.
— В бога… в богородицю… отаманів, владу, комітети, комісарів!.. Доки ж це буде?
Коли починало їм у голові розвиднюватися, вступали до червоних загонів. Але такі загони із перехожіх ешельонів визначалися буйною партизанщиною. Місцеві городовики-фронтовики билися за землю, за нове право, за нове життя, а перехожі частини, передусім, за шляхи додому. Ясно було: на Ростов, на Царицин проходу немає, доки там будуть отаманські, генеральські, каледінські, філімоновські, корніловські фронти… Геть отаманів і генералів! Бий золотопогонників! Дайош домівку!
Рогожін ішов пішки за цим потоком і в подорожі знаходив цілковите задоволення. Вона єднала його з масою, стирала з нього недавній намул офіцерства; тут він був свій, на
