однакових правах і в однакових обставинах. Виручала давня мислівська звичка, коли він тижнями блукав по піскових степах із рушницею, кількома десятками сухарів за плечима й кресалом у кишені. Умів узнавати погоду, улаштовувати затишні ночівлі, вишукувати всякі корисні корінці й сухі стеблини, впіймати рибу на привалі біля річки, влучити дичину міткою кулею. Склалася подорожня артіль: гуртом було легше перемагати труднощі подорожі. Минуле помалу одсовувалося назад.
Холодними морозними ночами, коли не щастило дістати теплої хати, грілися біля вогнищ, варили „чай“ з різного листу, зерна, сухих ягід і коротали час за балачками.
— Р-революція, так її й перетак!.. За царя хоч у товарних возили, а тепер пішки йди, та погибай отут!
— Бухай, бухало!.. Не революція, а безладдя.
— Раніш такого не було.
— Багато ти бачив!.. А біженці? А переселенці?
— То ж під час війни!.. Прирівняв!
— А тепер, думаєш, мир? Мимо Чечні йшли з боєм, через Ростов і Царицин підемо з боєм. А додому прийдемо, то зразу — на штурм. Читав постанову краєвого з'їзду армії? „Салдат вертається додому з ґвинтівкою, щоб захищати батьківщину проти контрреволюційної буржуазії“…
— Ох, багато ще проллється нашої кровушки!
— Не самої нашої. Тепер, брат, двір на двір, син на батька піде. Кому за царя тепло було, той даром не поступиться!
— Хо-хо!.. Багнетом швидко підворушимо!
— Та вжеж, їдять його блохи, не для того царя скинули, щоб у панських наритниках ходити.
Рогожіну припав до вподоби літній, бородатий, хазяйновитий салдат із запасних, Шаповал. Здавалося, він і робив, і балакав, і думав не так, як інші. Ніколи не квапився, не хвилювався; спочатку мовчки обмірковував, а тоді вже твердо й розсудливо робив, що треба. Здавалося, він і одягнений чистіше й нагодований справніше й ступає дорогою легше. А на ньому — та ж шинеля, ті ж чоботи й шапка. Тільки в шапці — голка й нитка, а в руках — уміння й охота. Кожну дірку він вчасно й ловко зашиє, кожну пляму вчасно вичистить. Дорогою до всього додивлявся. З куща шипшини обірве кільки сухих ягід, а вечором гостює товаришів чаєм. На порожньому картоплищі викопає багнетом з десяток картоплин і зварить юшку.
— Глитай? — подумав собі Рогожін: — Дак ні ж, не глитай. Глитай би все робив тільки для себе, а цей охоче ділиться з усяким. Проте й не городовик. Немає в нього того недовірливого, упередженого ставлення, що відзначає гнобленого, дратованого городовика. Напевне селянин із Ставропольщини або з прикубанських сел.
